Червона Офелія
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-83-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Червона Офелія». Краткое содержание книги:
Заплутана історія з викраденим кліше перетворюється на справжню криваву драму, яка може зламати нашого героя або ж загартувати для майбутніх випробувань долі…
Динамічно, професійно і небайдуже від журналістки, випускниці історичного факультету Кам’янець-Подільського університету Лори Підгірної про героїв минулого, котрі були такими ж живими людьми, як і ми сьогодні.
Для широкого кола читачів.
Вона спокійно дивилася йому просто у вічі.
— До речі… Де той «Браунінг», з якого ти застрелила Головацьку і Матрусяка? Маленький, майже іграшковий «Браунінг» із кулями 6,35 калібру? Де ти його ховаєш?
— Він ні до чого. Набої скінчилися. Раніше, ніж я розраховувала, — відповіла Олеся. — Але якщо тобі він потрібен, то я заховала його в роялі під час обіду… Просто вкинула під кришку.
— Але навіщо? Навіщо було позбавляти життя Анну?
— Я не знала, що саме їй відомо. Я розуміла, що їй щось відомо про мене, але що саме… І коли дізналася, що у неї зустріч з тобою… — вона сама мені похвалилася, у театрі. Ще під час вечірки у Татарінової я зрозуміла, що зі мною граються. Я не могла так ризикувати, — нервово проказала Белла.
— А Трегуб?
— Він мені просто набрид. Та й знав він забагато. До того ж, з його тонкою душевною організацією… Костеві було варто лише натиснути на нього, полякати, що про його содомітські експерименти з Крамовським знатимуть у казармі, й Олексій сам поліз у петлю.
— Тебе, мабуть, для повноти щастя ще цікавить цей дурень-фотограф? — запитала Біличенко. — То випадковість, — байдуже мовила за мить. — Не думала, що він вкладеться спати на першому поверсі маєтку, на лаві. Там не мало бути нікого. А зайві свідки мені, як ти розумієш, були ні до чого.
— Зрозуміло.
Марко подивився на неї, мимоволі намагаючись в голові пов’язати образ тієї чарівної жінки, в яку закохався, і людини, що зараз так байдуже зізнавалася йому у вчинених злочинах.
— Що тобі ще розповісти? — Белла прикусила губу і насмішкувато глянула на Марка, намагаючись опанувати себе та приховати внутрішнє невгамоване сум’яття.
— Решту я знаю, — відповів він.
— Може, звідки взялася кров на сукні і чому вона опинилася у Крамовського під ліжком? — перепитала Біличенко. — Запитуй, не соромся.
— Не варто бравувати, — проказав Марко. — Ти сама загнала себе у глухий кут.
— Зачекай… Зачекай одну мить, Марку.
Він зупинився, жовна заграли на його щоках.
— Чого тобі ще?
Олеся підійшла до нього. Близько, так що дуло Маркового револьвера вперлося в її груди.
— Я знаю, — прошепотіла вона, наблизивши своє обличчя до його. — 3 рук Розвідочної я жива вже не вийду. І ти, Марку, будеш спостерігати, як вони катуватимуть мене?
— Ні… — відповів він. Погляд сам зрадницьки ковзнув до її вуст, перетнувся з її поглядом. — Ні, мене там не буде.
— Як благородно… — розсміялася Біличенко. — Не бачити, як катуватимуть жінку, яку ти кохав.
— Я кохав жінку. Це ти добре сказала, — відповів Марко. — Жінку, а не чудовисько. І сумніваюся, що на світі є така сила, яка здатна повернути тебе до нормальної людської подоби.
— А твій Бог… Ти ж віриш у Нього? Я читала… Він прощав навіть найзатятіших грішників!
— Я не Бог. Тож моє прощення, якщо воно тобі потрібно, ти маєш. Що ж до Божої сили змінити тебе, розбиратимешся з Господом сама. Це між Ним і тобою.
— Дозволь мені хоч поцілувати тебе на прощання, Марку… — прошепотіла Біличенко. — Раз ми більше не побачимось ніколи… Все-таки… сьогодні вночі ти запропонував мені стати твоєю дружиною, і я… хоч ти і вбачаєш у мені чудовисько, завжди відповідала тобі взаємністю.
Його брови поповзли вгору. Швед розсміявся.
— Навіщо? Ти сама казала, що не надаєш значення таким умовностям. Чи то тільки небіжчика Коцюбинського стосувалося?
— То заради тебе, Марку. Аби ти назавжди запам’ятав мене.
Олеся потягнулася до його губ, і він на мить розчинився в її поцілунку. Наче годинник закрутився у зворотній бік, наче знову відчув п’янкий аромат її тіла і солодку млість, яка накривала його щоразу, коли вона була в його обіймах.
— Я кохала тебе, дурнику, — прошепотіла Олеся Маркові в уста. — Можливо, ти б і змінив мене, та ми з тобою зустрілися не у той час і не в тому місці.
Видіння зникло, млість розтанула. Він відчинив двері і підштовхнув її до виходу.
Вона йшла, мружачись від сонячного проміння. Ступала просто перед ним сходами. Маленькі черевички цокали по італійській кахляній підлозі; вона була неспроможна навіть прочинити своєю тендітною ручкою важкі різьблені двері маєтку. І Марко не розумів, чи то насправді відбувається усе, чи вони просто грають котрусь із шекспірівських трагедій, і зараз все скінчиться, опуститься завіса, і Олеся… Ні, ні. Немає ніякої Олесі. Більше немає. І ніколи не було.
— Белло Георгіївно, як приємно бачити вас! — Снігірів звар’ятував першим. — Довго ж ви випробовували наше терпіння!