Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Наступна фотографія знову кольорова, вона схожа на зроблену у відпустці серед сонця і зелені.
— Навіщо з-здалися наші фотографії?
Раун нічого не записує, йому не потрібні були б фотографії для підкріплення пам’яті.
— Щоб показувати, — кажу я, — іншим людям.
Я кладу на місце папери, зуб і монети. Я все кладу на місце. Окрім останньої фотографії. Пальми під напевно нестерпно пекучим сонцем. Вологість повітря, безперечно, близько ста відсотків. І проте на людині, що стоїть на першому плані, сорочка і краватка під медичним халатом. Вона має незворушний і задоволений вигляд. Це Терк Вид.
4
Я зупинилася на смокінгу з широкими лацканами із зеленого шовку. Чорних брюках трохи нижче колін, зелених панчохах, маленьких зелених туфлях-човниках і маленькій оксамитовій фесці, щоб прикрити випалене місце.
Якщо жінка надягає смокінг, завжди виникає проблема — що ж надіти поверх нього? Я накинула на плечі тонке пальто-берберрі. Але при цьому сказала механікові, що він має під’їхати до самісінького входу.
Ми їдемо по Естерброґаде, а потім по Странваєн. Він теж у смокінгу. Коли б я була в іншому настрої, я б, можливо, звернула увагу на те, що його смокінг найбільшого розміру, який тільки можна купити, і вже тому на п’ять розмірів менший, ніж потрібно, і взагалі схожий на річ, отриману від Армії порятунку, і швидше псує його, ніж прикрашає. Але тепер ми стали дуже близькі. Навіть зараз — затиснутий у своєму смокінгу — він для мене як метелик, що вибирається з кокона.
Він не дивиться на мене. Він дивиться в дзеркало заднього виду. Він веде машину так само плавно і без напруги. Але його очі стежать за всіма машинами позаду і попереду нас.
Ми повертаємо на Сунвенґет — одну з маленьких вулиць, що веде від Странваєн до Ересунна. Колись вона вела до хвіртки, через яку можна було потрапити на пляж. Тепер вона впирається у високу жовту стіну з білим шлагбаумом і скляною будкою, з якої людина у формі простягає руку до наших паспортів, уводить наші імена в комп’ютер, потім відкриває шлагбаум, і ми проїжджаємо до наступного контрольного пункту, де жінка в такому ж форменому одязі, взявши з нас по 250 крон, пропускає автомобіль на стоянку, а там ми платимо служителеві 75 крон за образливо-поблажливий погляд на «морріс», який залишаємо на його піклування, і ось тепер ми можемо, минувши обертові двері в мармуровому фасаді, піднятися до гардероба й викласти по п’ятдесят крон тільки за те, щоб блондинка з такою гордо задертою головою, що можна заглянути їй у ніздрі, взяла наш одяг.
Перед дзеркалом, що заповнює всю стіну, я підправляю помадою деякі дрібні дефекти, радіючи при цьому, що сходила до вбиральні вдома і в усякому разі першої ж миті мені не треба з’ясовувати, скільки коштує тут можливість попісяти.
Поруч зі мною стоїть механік, роздивляючись власне віддзеркалення, яке належить незнайомій йому людині. Ми у вестибюлі казино «Ересунн» — дванадцятого в Данії, найновішого і найпрестижнішого. Місця, про яке я чула, але ніколи б не подумала, що в ньому опинюся.
Саме тут Бірґо Ландер призначив нам побачення, і ось він іде нам назустріч. У білих черевиках, білих штанях в ясно-блакитну смужку, темно-синьому блейзері, сірому светрі з високим коміром, із шовковою хусткою, на якій вишиті маленькі якорі, і в маленькому білому форменому кашкеті. Погляд у нього тьмяний, він злегка похитується і сяє, як сонце. Обома руками він з обережністю поправляє мого метелика.
— Ти маєш напрочуд апетитний вигляд сьогодні, моя люба.
— У тебе теж непоганий вигляд. Це форма бойскаутів-моряків?
Він на секунду завмирає. Минуло всього дванадцять годин відтоді, як ми бачилися. Але він уже забув це відчуття. Він усміхається механікові:
— Для неї в моєму серці необмежений кредит.
Вони потискують один одному руки, і знову я помічаю майже невловну зміну, що відбувається в бізнесменові. На мить, поки він тримає руку механіка, його сп’яніння, його вдавана й ретельно культивована вульгарність поступаються місцем вдячності, що межує з глибокою повагою. Потім він веде нас досередини.
Я ніколи не навчуся почуватися затишно у фешенебельних місцях. Кожен крок я роблю з відчуттям, що до мене будь-якої хвилини можуть підійти і сказати, що я не маю ніякого права тут бути. Механікові не набагато краще. Він скрадається за кілька метрів позаду нас, намагаючись утягнути голову в плечі. Бірґо Ландер іде так, немов він тут господар.
— Ти знаєш, що мені належить шматочок цього пирога? Ти хіба не читаєш газет? Разом з «Унібанком», який фінансував «Марієнлюст», і казино «Австрія», до якого належить казино в готелі «Скандинавія», а також казино в Орхусі і Оденсі. Я став власником, щоб самому не грати. Власники не мають права грати в своїх власних казино. Те ж саме стосується круп’є. «Австрія» видає книгу з їх фотографіями, і ніхто з них не має права грати в інших казино компанії.