Подвійне дно

— Лізо, що ти робиш? — все-таки Рудий — зануда, ну хіба не чує, як гуде фен?

— Рибу продаю.

— Досить блазнювати. Я додзвонився нарешті до лікарні. Годину тому Стась отямився. Треба приїхати, вони дадуть список ліків.

— За хвилину я буду готова.

Я одягаюсь у чисте і йду до дверей. Щоб заспокоїти втому, мені досить просто змити з себе мікробів. Отакі мізерні істоти, а як можуть пригнічувати! Просто огидно. Вони мене до сказу іноді доводять.

— Не берімо машину, поїдемо на таксі.

— Лізо, це нерозумно.

— Поглянь у вікно, який спустився туман. Ще потрапимо в аварію.

— Маєш рацію. Тоді піду, віджену наш лімузин на стоянку, а ти виклич таксі.

Я завважую тільки, що нам з Рудим затишно разом. Може, й справді, варто одружитись? Власне, чому ні? Він мені подобається. Ну, не те щоб я палала, та це вже в минулому. Але я знаю одне: Рудий має бути біля мене, і останнім часом мене бентежать думки про його покинутих подружок. Ану ж якась схоче взяти реванш? Я видряпаю їй очі. Виявляється, я ревную Рудого, то як йому, бідоласі, довелось тієї ночі? Я не обіцяю, що буду вірною дружиною, та він ніколи більше не страждатиме через мої розваги, про це я подбаю.

Таксі везе нас до вже знайомої лікарні. Два тижні тому ми привезли сюди скривавленого Стася, що тримався за мою руку, як утопаючий за соломинку. Власне, так воно й було. Отже, Стась отямився? Це добрий знак, значить, житиме. Якщо вже не врізав дуба просто на місці, то померти зараз буде просто свинством з його боку.

— Він у боксі, — медсестра починає навколо Рудого весільний танок. — До нього не можна, але для колег зробимо виняток.

— Дякуємо вам. Ми повинні його побачити.

Стась лежить, під’єднаний до численних апаратів. Я знаю призначення всіх, Рудий зі знанням справи дивиться на карту температури і кардіограму.

— Якби ще побачити рентгенограму… І результати аналізів…

До боксу просотується молодий суворий лікар, насуплений і готовий до бою — аякже, на його території двоє чужинців! Та за хвилину вони з Рудим заводять довгу нудну розмову, яка страшенно тішить їх обох. Знайшлися споріднені душі.

Я тим часом дивлюсь на зжовкле Стасеве лице. Нічого, красунчику, ось видужаєш — і поїдемо до моря, втрьох. Я вже не серджусь на тебе. Власне, все в минулому, та ми все одно є одне в одного. І я рада, що ти не пішов від нас. Чесно, рада.

— Лізо…

Він дивиться на мене своїми темними очима, які колись так бентежили мене.

— Ти прийшла.

— Мовчи, Стасю, тобі не можна розмовляти, а твій лікар нас прожене.

— Я… не помер, ти просила…

— Я знала, що ти не помреш.