Гаррі Поттер і таємна кімната

Гаррі витяг чарівну паличку, промовив: "Лумос!", і на її кінчику засвітилося слабеньке світло, достатнє, щоб побачити, чи є на стежці павуки.

— Класна ідея! — похвалив його Рон. — Я б засвітив і свою, але знаєш… Вона ще вибухне абощо…

Гаррі поплескав Рона по плечі і показав на траву. Два самотні павуки тікали від світла палички в затінок дерев.

— О'кей, — зітхнув Рон, приготувавшись до найгіршого. — Я готовий. Ходімо.

І вони в супроводі Ікланя, який бігав довкола, обнюхуючи коріння й листя, заглибилися в ліс. При світлі чарівної палички вони простували за довгою вервечкою павуків, що бігли уздовж стежини. Так вони йшли хвилин із двадцять, не розмовляючи й уважно прислухаючись до всіх інших окрім тріску гілочок і шелесту листя, звуків. Згодом, коли ліс став такий густий, що вже не було видно зірок над головою, а чарівна паличка жевріла самотнім промінчиком у суцільному морі темряви, вони побачили, що їхні павуки-провідники звертають зі стежки кудись убік.

Гаррі зупинився, щоб розгледіти, куди вони прямують, але, крім невеличкої освітленої смужки, не було видно нічого. Він ще ніколи не заходив так далеко в цей ліс і добре пам'ятав, що минулого разу Геґрід радив йому не сходити зі стежки. Але ж Гегрід зараз далеко, можливо, в тюремній камері Азкабану, і він чітко їм сказав: треба йти слідом за павуками.

Щось вологе торкнулося Гарріної руки — він відсахнувся, наступивши Ронові на ногу, — але то просто Іклань ткнувся в нього носом.

— Ну що, підемо? — запитав Гаррі. У світлі чарівної палички він ледве розрізняв Ронові очі.

— Та вже ж не будемо вертатися, — відповів Рон.

І вони подалися углиб лісу за рухливими тінями павуків. Тепер вони посувалися повільніше — перечіпаючись об коріння й пеньки, майже непомітні в суцільній пітьмі. Гаррі відчував на руці гаряче дихання Ікланя. Доводилося не раз зупинятися, щоб Гаррі, припавши до землі, міг знайти павуків.

Вони йшли, мабуть, із півгодини, чіпляючись мантіями за кущі і нижні гілляки дерев. Трохи згодом помітили, що спускаються якимось схилом, хоч ліс і далі був такий самий густий.

Раптом Іклань голосно й лунко гавкнув. Гаррі й Рон з несподіванки аж підскочили.

— Що таке? — вигукнув Рон, вдивляючись у темряву і боляче стискаючи Гаррі за лікоть.

— Там щось рухається, — видихнув Гаррі. — Слухай… Щось досить велике.

Обидва прислухалися. Десь праворуч від них щось велике ламало гілки, мовби продираючись крізь дерева.

— Ой ні!.. — забідкався Рон. — Ой ні, ой ні, ой…

— Помовч! — просичав Гаррі. — Воно почує…

— Почує мене? — неприродно тоненьким голосом запитав Рон. — Та воно вже почуло Ікланя!

Темрява аж тиснула їм на очі; вони з жахом стояли й чекали. Почувся дивний гуркіт, і знову все стихло.

— Що воно робить? — здивувався Гаррі.

— Мабуть, готується стрибнути, — відповів Рон. Вони чекали, тремтіли і не рухалися з місця.