Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

— Господи, спаси й помилуй! Та я ж був на вчорашньому прийомі! Вона мала гарний вигляд, отче!

— Знаю. Вона почувалася прекрасно, коли я десь о третій відвів її нагору, але, напевне, померла відразу ж, як лягла спати. Місіс Сміт знайшла її мертвою сьогодні о шостій вечора. Але на той час вона була мертвою так довго, що мала жахливий та огидний вигляд: кімната була закупорена, наче інкубатор впродовж усього спекотного дня. Господи милосердний, я молитимуся, щоб забути її вигляд. Це жахливо. Гаррі, невимовно жахливо.

— Її поховають завтра?

— Так, доведеться.

— А котра година? Десята? У такій спеці ми вечеряємо дуже пізно, як іспанці, але не турбуйтеся, іще не пізно обдзвонити людей. Хочете, я зроблю це від вашого імені, отче?

— Дякую, це було б надзвичайно люб’язно з вашого боку. Я ж заїхав до Джилі лише за своїм церковним вбранням. Бо коли їхав на прийом, я й припустити не міг, що мені доведеться відправляти заупокійну службу. Мушу повернутися до Дрогеди якомога швидше, бо я там потрібен. Служба має розпочатися о дев’ятій ранку.

— Передайте Педді, що заповіт Мері Карсон я привезу з собою, і займуся ним відразу ж після поховання. Згідно з цим заповітом ви — теж бенефіціар, отче, тому мені хотілося б, щоб і ви були присутніми під час його оголошення.

— Боюся, в нас виникла невелика проблемка, Гаррі. Розумієте, Мері склала ще один заповіт. Минулої ночі, пішовши з гулянки, вона дала мені запечатаний конверт, і я пообіцяв їй відкрити його після того, як побачу її труп на власні очі. І коли я це зробив, то виявив у тому конверті новий заповіт.

— Мері склала новий заповіт? Без мене?

— Виявляється, що так. Мені здається, що вона певний час над цим міркувала, але чому вона зробила це крадькома — я не розумію.

— Він у вас, отче?

— Так. — Священик засунув руку до кишені своєї сорочки і видобув звідти в кілька разів складені аркуші паперу.

Без докорів сумління юрист відразу ж взявся його читати. Скінчивши, він підняв на священика погляд, і з’явилося в його очах таке, чого отець Ральф волів би не бачити. Захват, гнів і легке презирство.

— Що ж, отче, мої вітання вам! Ви таки зірвали куш. — Юрист міг дозволити собі таке сказати, бо не був католиком.

— Повірте, Гаррі, для мене це стало несподіванкою, як і для вас.

— Це єдиний примірник?

— Наскільки мені відомо — так.

— І вона віддала його вам тільки минулої ночі?

— Так.

— Тоді чому ж ви не знищили його відразу ж, потурбувавшись, щоб Педді таки отримав те, що належить йому за правом?

В очах священика не проглядалося жодної емоції.

— Так, але це було б недоречно й несправедливо, правда ж, Гаррі? Зрештою, це маєтність Мері, й вона заповіла її гак, як їй забажалося.