Світанок
- Автор: Майер Стефани Морган
- Серия: Twilight series #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-230-8
- Переводчик: Наталя Тисовська
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Світанок». Краткое содержание книги:
Ще хвиля — і ти б із ним цілуватися поліз, — гигикнула Лі.
Я проігнорував її.
Все було гаразд? — запитав я. Бо хвилювався, що мені довелося отак розписуватися за них, коли я не чув, що саме вони думали. Я не хотів робити неправильних висновків. Не хотів у цьому бути схожим на Джареда. — Я не сказав нічого, чого б ви не хотіли? Чи може, я саме й не сказав чогось, що ви б хотіли?
Джейку, ти чудово впорався! — заохотив мене Сет.
Ти міг би дати Джареду в писок, — подумала Лі. — Я була б не проти.
Гадаю, тепер ясно, чому Ембрі не дозволили прийти, — подумав Сет.
Я не зрозумів.
Не дозволили?
Джейку, ти що — не бачив Квіла? Він розривається надвоє. І десять проти одного, що Ембрі почувається ще гірше. А в Ембрі немає Клари. Квіл просто так не зможе все покинути й забратися геть із Ла-Пуша. А Ембрі міг би. Отож Сем не збирається давати йому шанс полишити корабель. Він не хоче, щоб наша зграя ще збільшилася.
Справді? Ти так гадаєш? Маю сумнів, що Ембрі втримався б і не зарізав парочку Калленів.
Але ж він твій найкращий друг, Джейку. Він і Квіл радше прикриватимуть твою спину в бійці, ніж стануть проти тебе.
Ну, тоді я радий, що Сем не пустив його. Наша зграя й так уже завелика, — я зітхнув. — Ну, що ж. Поки що все добре. Сете, ти не проти трохи наглянути тут за всім? І Лі, і мені справді варто поспати. На вигляд усе було нормально, та хтозна! Може, це був маневр, щоб відвернути увагу?
Я не завжди був таким параноїком, проте пам’ятав, як Сем уміє віддаватися справі. Він бачив тільки одне — треба відвернути небезпеку. А раптом він скористається перевагою — раптом він збрехав нам?
Нема питань! — Сет неймовірно радів із того, що може стати в пригоді. — Либонь, мені варт усе пояснити Калленам? Вони, певно, й досі почуваються не в своїй тарілці.
Я все зроблю сам. Усе одно збирався все перевірити.
Вони вхопили уривки картинок у моїй розпеченій голові.
Сет здивовано дзявкотнув. Ой!
Лі помотала головою, наче намагалася струсити з себе цей образ. Я ще бридкішого в житті не бачила. Фе! Якби у мене в шлунку щось було, зараз би це все вже вихлюпнулося назовні.
Ну, вони ж вурдалаки, — за хвилю промовив Сет, наче пом’якшуючи реакцію Лі. — Я маю на увазі, що тут дивного? А якщо це допомагає Беллі, це ж добре, правда?
І я, і Лі втупилися в нього.
Що?
Мабуть, мама його кілька разів на землю впустила, коли він був немовлям, — мовила до мене Лі.
Просто на голову, вочевидь.
А ще він гриз свою колиску.
Пофарбовану свинцевими фарбами?
Схоже на те, — подумала вона.
Сет пирхнув. Ви двоє — може, стулите писки й нарешті заснете?
РОЗДІЛ 14. МОЖЕШ БУТИ ПЕВЕН — СПРАВИ КЕПСЬКІ, КОЛИ ТИ ПОЧУВАЄШСЯ НІЯКОВО, ЩО НЕЧЕМНИЙ ДО ВУРДАЛАКІВ
Коли я повернувся в будинок, надворі ніхто не чекав на мій звіт. Досі насторожі?
Усе гаразд, — змучено подумав я.
Око моє вихопило невеличку зміну в знайомих декораціях. На нижній сходинці ґанку лежала купа світлого ганчір’я. Я нахилився поглянути. Затамувавши подих, бо ганчір’я так смерділо вампірами — аж сили не було, я занурив ніс у купу.
Хтось поклав для мене одяг. Ха! Мабуть, Едвард помітив моє роздратування, коли я вистрибнув із дверей. Що ж. Це було… приємно. І дивно.
Я оптимістично ухопив одяг зубами — фу! — і потяг під дерева. Слід перевірити, чи не зіграла зі мною білява психопатка якого-небудь жарту і не винесла мені дівчачого вбрання. Певен, вона б усе віддала за вираз мого обличчя, коли б я там стояв у людській подобі, голий-голісінький, із сарафаном у руках.
Під шатром із дерев я кинув на землю смердючу купу й перевернувся назад на людину. Я витріпав одяг — довго ляскав ганчір’ям об дерево, щоб бодай трохи вивітрити запах. Безперечно, то був чоловічий одяг — пісочного кольору штани й біла сорочка на ґудзиках. Закороткі, проте вшир мені пасували. Мабуть, Емметові. Я засукав на сорочці рукави, проте зі штанами так само зробити не міг.
Відверто зізнаюся, з одягом, навіть таким смердючим і не мого розміру, я почувався набагато краще. Важко було звикнутися з думкою: я не можу стрілою злітати додому й хапнути ще одну пару старих штанів, коли заманеться. Знову я бездомний — у мене немає місця, куди б я міг повернутися. Нема в мене й жодної власності — поки що мене це не турбувало, але згодом може стати вельми неприємним.