Емілі виростає
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Emily #2
- Год: 1914
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-752-4
- Переводчик: Олег Бурячківський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі виростає». Краткое содержание книги:
Нові зустрічі, радощі та переживання, успіхи й невдачі, перше визнання її письменницького хисту і перша закоханість — про все це у другій книзі трилогії.
— Що їй, зрештою, треба? — знизує плечима. — Та ж я подякував їй за працю після останнього нашого заняття!
Вочевидь, почуття Міллерів так само обмежені, як число Міллерівських поколінь.
21 лютого 19…
Вчора була гостина у пані Роджерс. Гостями були тітка Рут і я, а також сестра пані Роджерс зі своїм чоловіком. Тітка Рут одягла недільний мереживний капелюшок і вельветову сукню кольору бронзи, зашпилену великою овальною брошкою-медальйоном, що містила пасмо волосся покійного дядька Даттона. Я убралася в рожеву суконку, почепила намисто принцеси Мени й пішла на цей проханий обід вельми схвильована, бо швагро господині дому, пан Герберт, є великим посадовцем у Міністерстві Колоній і не раз бував у королівських палацах. Він сивий, кремезної статури і дивиться так пильно й проникливо, аж ніяково стає. А яка цікава у нього голова! Пані Роджерс посадовила мене обік себе. Я боялася розтулити вуста, щоб не бовкнути якусь дурницю. Тож сиділа тихенько, як миша, й жадібно слухала. Пані Роджерс повідала мені сьогодні, мовби її швагро, коли ми з тіткою пішли додому, висловився так:
— Ота мала Стар з Місячного Серпа є найрозважливішою і найтактовнішою дівчиною у своєму віці, яку я бачив коли-будь у житті.
Дивина: такий поважний, такий великий державний муж — і не вважає мене потворою!
А він був просто блискучий: мудрий, гострий на слово, з тонким почуттям гумору. Мені здавалося, — я п’ю якийсь хмільний, чарівний трунок. Геть забула про присутність тітки Рут. Це подія, справжня подія — зустрітися з людиною, яка безпосередньо причетна до зростання потуги й величі нашої батьківщини!
Перрі пішов сьогодні на вокзал, аби хоч поглянути на пана Герберта. Перрі твердить, мовляв, стане колись великою людиною — такою, як пан Герберт. Але… ні, не думаю. Перрі здатен (я вірю в це) доскочити досить високого становища. Однак він буде тільки вправним, доволі тямущим політиком, а не видатним державним діячем. Ільза мало не забила мене, як почула це з моїх вуст.
— Я ненавиджу Перрі Міллера! — вигукнула вона. — Та ще дужче я ненавиджу всякий снобізм. А ти є снобкою, Еміліє Стар. Тобі здається, оскільки Перрі не походить з Місячного Серпа, то вже неспроможний стати значною, великою людиною. От коли б він був одним зі святих Мурреїв, — його можливості, на твою думку, були б достоту необмеженими!
Мені не сподобалася Ільзина мова — я звела голову вище і проказала:
— Ти ж не будеш заперечувати, що є певна різниця між Мурреями та тіткою Томасою?
Розділ 17
Рідні душі
Було пів на десяту вечора. Емілі, зітхнувши, сказала собі, що час лягати спати. О пів на дев’яту вона повернулася від Аліси Кеннеді, де подруги все пообіддя займалися вишиванням. Відтак дістала дозвіл од тітки Рут ще годину готувати уроки. Тітка Рут подивилася на неї з підозрою, але дозволити — дозволила, з численними порадами і вказівками щодо свічок та сірників. Емілі напружено вчила уроки впродовж сорока п’яти хвилин, але п’ятнадцять останніх хвилин писала вірша, який вимагав ще поправок і вдосконалення, попри те, Емілі, сумлінна й чесна, згорнула зошит і веліла собі йти спати, згідно з обіцянкою, даною тітці.
В ту ж мить вона пригадала, що залишила свій портфелик разом із «книгою Джиммі» не де-небудь, а в їдальні. Досі такого з нею не траплялося. І не могло трапитись! Тітка Рут не повинна була заглядати в «книгу», що містила її характеристику — не цілком позитивну. А що тітка вранці підводилася з ліжка раніше, як вона, то небезпека була величезною.
Емілі безгучно відчинила двері й вислизнула зі своєї кімнати. Сходи тріщали так, аж мертві збудилися б, але тітка Рут, на щастя, зі сну не прокинулася. Емілі прокралася до їдальні, знайшла портфелик і вже збиралася вертатись до свого покою, аж раптом її увагу привернув лист, що лежав на столику під вікном. Очевидно, прийшов пополудні. Конверт був вузьким і тонким, адресованим саме до неї. У верхньому ріжку містилися назва й адреса одного з американських часописів. Емілі поставила свічку на стіл, розкрила конверт і виявила у ньому подяку за надісланий (і прийнятий редакцією) вірш Емілії Б. Стар, а крім того, чек на три долари. Такі листи, а надто чеки, досі були ще винятковими подіями в житті юної літераторки, тому чи варто дивуватися, що вони справляли на неї сильне, майже приголомшливе враження. Забула про тітку Рут, забула, що наближається вже одинадцята година… Стояла, наче вкопана, перечитуючи й перечитуючи цього премилого листа: «Ваш прегарний вірш… Хотіли б отримати більше творів, що вийшли з-під Вашого пера…» Невже й правда хочуть отримати більше моїх творів?!