Емілі з Місячного Серпа

Як повернулися додому після відправи, тітка Елізабет промовила з усією суворістю: „Я думаю, Емілі, сьогодні ти неабияк осоромила прізвище Муррей. Більше ніколи не підеш зі мною до церкви“. Мені прикро, що знову зганьбила Мурреїв, однак не дуже розумію, чим саме я завинила; крім того, зовсім не прагну говіти, бо це, відверто казати, нудно.

Але того вечора не було нудно, о ні, любий тату!

Ти зауважив, що я стала краще писати? Я вирішила писати кожен лист одним духом від початку до кінця, а тоді перевіряти за словником усі слова, що викликають сумнів. Іноді здається, мовби те чи те слово перевіряти непотрібно, тим часом не раз випадало мені переконатися, що писала його неправильно.

Ми з Ільзою припинили розмовляти нашою мовою. Каменем спотикання стали дієслова. Ільза не бажала їх відмінювати. Воліла, щоб для кожного способу й часу існувало окреме слово. Я заперечувала, що новостворена мова повинна бути як справжня людська мова, Ільза ж відповідала, мовляв, їй досить муки з англійською граматикою і щоб надалі я творила свою мову без неї. Мусила дати Ільзі спокій, а шкода: було так цікаво і так потішно говорити в школі таємною мовою. Не встигли навіть спантеличити нею французьких хлопців, бо в Ільзи боліло горло, і взагалі ми розмовляли „по-нашому“ тільки раз.

Цього тижня в школі точилися іспити. Загалом я склала їх добре, за винятком арифметики. Панна Браунел щось пояснювала, я ж подумки компонувала повість, отож, нічого не чула, отож, дістала погану оцінку. Моя повістина має заголовок „Таємниця Макферсона“. Куплю трохи паперу за гроші від проданих яєць, вшию ті аркуші до книги в оправі, подарованої кузеном Джиммі, й занотую на них свою повість. Адже з тими грошима я можу вчинити, як мені заманеться. А може, ставши дорослою, писатиму й повісті — не тільки поезії? Коли ж тітка Елізабет не дозволяє мені читати повісті! Як же навчуся писати їх? І ще одне мучить мене: ось я виросту, напишу повість, а що, як читацька публіка не зрозуміє, не оцінить її належним чином?