Острів Дума

Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.

Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу[301] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.

— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, — промовив Гедлок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет[302]...

— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.

— Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, — сказав Гедлок. — Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в інвалідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.

— Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, — відповів я. — Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?

— Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...

— В мене їх нема.

Я мав симптоми, і вони мене непокоїли, та навряд чи рентгеноскопія допомогла б з’ясувати їх причину. Чи причини.

Він кивнув.

— Я тому так уважно обстежив вашу куксу, бо ви не носите протеза. Я гадав, ви страждаєте на надчутливість. Боявся побачити ознаки інфекції. Проте все виглядає добре.

— Мені здається, я ще не готовий до протеза.

— Тоді добре. Навіть краще, ніж просто добре. Поважаючи роботу, якою ви займаєтесь, я скажу примовкою: «Що не поламане, того не варто лагодити». Ваші картини... вони просто чудові. Я з нетерпінням чекаю відкриття вашої виставки в «Ското». Ми прийдемо з дружиною, вона просто в захваті.

— Щиро дякую. За все. — Це прозвучало мляво, як мені здалося, але я все ще не навчився давати адекватні відповіді на такі компліменти.

— Те, що ви звичайним чином орендували Лососеву мизу, це печальний і водночас промовистий факт, — сказав Гедлок. — Роками, ви напевне чули про це, Елізабет безкоштовно надавала цей дім художникам. Потім вона захворіла і дозволила внести його до списку іншої своєї нерухомості, яка здається в оренду, щоправда, вона наголосила, що цей дім можна орендувати не менш як на три місяці або довше. Вона не бажала, щоб в ньому влаштовували вечірки якісь «весняні гуляки». Тільки не там, де колись Далі і Джеймс Бама[303] прихиляли свої легендарні голови.

— Я її розумію, це особливе місце.

— Так, хоча мало хто з митців, котрі там зупинялися, створили там щось особливе. І раптом з’являється «звичайнісінький» орендар — видужуючий після аварії будівничий з Міннесоти, і маємо... Ох, як би пораділа цьому факту Елізабет.

— У нас, у будівельному бізнесі, це називається штукатурними роботами, докторе Гедлок.

— Звіть мене Джин, — відгукнувся він. — Але ж люди, що були присутні на вашій лекції, так не вважають. Ви виступали чудово. Як би мені хотілося, щоб там тоді була Елізабет. Як би вона пишалася.

— Може, вона зможе побувати на відкритті виставки.

Джин Гедлок дуже повільно похитав головою,

— Маю великі сумніви. Вона відкараскувалася з Альцгаймера, докладаючи усіх своїх сил, але завжди надходить момент, коли хвороба остаточно перемагає. Не тому, що пацієнт слабкий, а просто тому, що тут працює фізіологічна закономірність, як при розсіяному склерозі або при раку. Тільки-но проявляються симптоми, звичайно втрата короткотермінової пам’яті, годинник починає відлік. Гадаю, час Елізабет сплив, і мені дуже жаль. Мені було ясно, і, гадаю, це було ясно всім присутнім на лекції, що вся ця метушня вам не до душі...

— Ви маєте цілковиту рацію.

— ... але якби вона там була, вона би пораділа завас. Я приятелював з нею майже все життя, і можу вас запевнити, вона б взялася опікуватися всім, в тому числі сама вибирала б місце в галереї для кожної вашої картини.

— Хотілося б мені знатися з нею в ті часи, — промовив я.

— Вона була чарівна. Їй було сорок п’ять, а мені двадцять, ми виграли з нею парний тенісний турнір в Колонії на острові Лонгбоут. Я тоді з коледжу приїхав додому на канікули. Той кубок і зараз у мене є. Мабуть, і її в неї десь зберігся.