Вокс

Кілька наступних тижнів Великою дорогою, по двоє, по троє, прибували молотоголові та плескатоголові гобліни. У перевдязі бляхарів, кравців, звіроловів, крамарів та купців усіх мастей. За цей весь час сорокухи так нічого й не запідозрили. Радник-духоблуд мав вести лік прибульцям і розміщати їх у Нижньому місті. Невдовзі величезне військо гоблінів розпорошилося по всіх закутах — і зачаїлося, дожидаючи, коли Ватаг Титуґґ за Бурштинотоповим сигналом подасть команду до наступу.

Духоблуд аж загойдався в кріслі від тих спогадів і затер кощаві руки. Кривавий тиждень! Сім днів поспіль найманці нишпорили по всьому Нижньому місту, виловлюючи городян. Старих і немічних, незугарних працювати вбивали на місці. Решту обертали на рабів. Та перш ніж погнати невільників на будівництво Санктафракського лісу, їх ще приневолили копати величезні братські могили…

Бурштинотоп позіхнув.

— Мета і засоби, — пробуркотів духоблуд, покусуючи ніготь, обгризений більше за інші. Він осміхнувся собі у вуса. Вокс був щасливий, що все так оберталося. А він, Бурштинотоп, заробив на цьому купу грошей!

А все ж…

Усе те саме «а все ж»! Духоблуд перестав погойдуватися і безживно опустив руки на коліна. Клята Титуґґова скнарість!.. Бурштинотоп мав би завважити захланність у гоблінівському ватагові ще при першій зустрічі! Вона звела все нанівець. Замість удовольнитися дільбою прибутків від мануфактур та ливарень і забезпечувати робочою силою Санктафракський ліс, Ватаг Титуґґ вирішив накласти руки на все.

Він просто усунув Вокса з Бурштинотопом від усіх справ, далі загарбав Ліс і став одноосібним правителем Нижнього міста. Ходили чутки, — Бурштинотоп сам їх чув, — що Титуґґ жадав запопасти Воксового посадового ланцюга і проголосити себе Найвищим Академіком.

Оце так пиха! обурювався подумки духоблуд. Неотесаний молотоголовець із Гоблінівських сельбищ — Найвищий Академік! Суще божевілля! Проте знав духоблуд і те, що Титуґґ не вгамується, поки не зведе їх із Воксом зі світу. Бурштинотоп похитав головою. Ота парочка найманих гоблінів підкралася недозволенно близько…

Отак вони й докотилися до теперішнього життя. Вокс став в’язнем Палацу статуй, маючи під рукою жменьку вірних слуг для догляду за собою і вбезпечившись від гоблінів мудрованою мережею пасток та ловецьких ям. Може, отруйницю Естеру, до нестями закохану в свого патрона, чи с тарого Худайла, дурного, але відданого, це і влаштовувало — але не Бурштинотопа. Він мав статки, полишені на Емуеля Піноротька на Ливарній галявині, але шляхи до них тепер відтяті.

Із Воксом було покінчено. З Нижнім містом також. Давно вже пора було подбати про себе.

Тут до покою впала Вогнецвітка: в одній руці — парка шклянка трав’яного чаю, у другій — тарілка з вафельними бісквітами. Нянька поставила шклянку з тарілкою на високий вузенький столик і розвернула до нього летючий Бур-штинотопів фотель.

— Ось, — озвалася вона. — Трав’яний чай і трохи ласощів. Але спершу ти повинен стати слухняним хлопчиком і зажити своїх особливих ліків. — Вона добула з фартуха невеличку шкляну пляшечку, відкоркувала її і націдила повну ложку темно-червоної рідини. Поклавши зілля назад у фартух, підійшла до духоблуда і прощебетала: — Роззяв рота!