Яр [uk]

Він квапно вийшов на веранду й підставив обличчя морозові. Коли ж повернувся до хати, там уже збирали вечерю, хоча й досі кожне уникало дивитись одне одному в вічі. Але потроху життя брало своє, бо людина ж таки мусить і їсти, й розмовляти, на те їй і язик дано.

Першим порушив мовчанку батько. Відколи повернувся з мандрів без руки, він не сідав їсти з усіма, намагався перехопити сам і десь навшпинячки біля печі, а тепер зайняв своє законне місце на покуті, місце старійшини, бо хоч хай там вона яка, хоч і не вся, але сім'я, і вона мусить мати голову. Батько сказав, коли стара налила йому півсклянки каламутної:

— А дерехторові?

Максим, який мовчки поступився вже вгрітим місцем на покуті, пити не збиравсь, але та зачіпка таки дошкулила йому й він налив і собі півсклянки.

— Ну, щоб усі наші додому вернулися, — проголосив Архип Іванович, тоді випив, поставив посудину на стіл і мазнув по губах куксою.

Марія цей порух, певно, бачила вперше, бо раптом гикнула, відіклала ложку й зайшлася дрібним плачем. І враз стала схожою на ту, колишню, звичну Марію, яку Максим досі ніяк не міг упізнати в постарілій чужій жінці. Батько розгубився, тоді дотямив причину доччиних сліз і кахикнув надтріснутим басом:

— Якось воно буде, кау. Жить же ж однаково треба. Шо здоровому, шо каліці. Піду, ма'ть, проситься сторожем до того, Гудима...

Він знову витер вуста, цього разу здоровою рукою, і кукси більше з-під столу не витягав. А коли Марія втерлася й знову взяла ложку, стара Нетребиха почала розповідати про своє громадське господарство. Вона інакше не називала його, як громигосп, і Максимові згадалося ще передвоєнне слово «колихтів». Так казали всі ярівчани, колись воно звучало вороже, а тепер здавалося веселим і дотепним. Але «громигосп» у материних вустах бриніло далеко не добродушно.