Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)
- Автор: Стеблівський Євген
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ВМВ
- ISBN: 978-966-413-333-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)». Краткое содержание книги:
І про кохання, яке сильніше смерті…
— Ну, любиш?
— За пицькі? Звісно!
У Рома полетіла нова серветка:
— Тупина макоцвітня!
Посмішка ще блукала на губах Рома. Він звів гарячий погляд на неї, аж обпік очі. Нахилився ближче й сказав на вушко:
— Люблю за ласку, за смішливі очі… За ніжність, що розриває серце… — продовжив стиха. — За струнку постать, за ноги, міцні як у сарни — а я й не знаю, які вони, бо дивлюся на губи!.. За шовк волосся, коли цілуєш. За його трав’яний і терпкий запах. Воно пахне травами, сонцем, красою… За ніжні руки, дотик яких зупиняє серце — а тоді знов прискорює до нестями… За запах твоєї шиї — там, на згині, куди так солодко цілувати. Бо шкіра твоя пахне трояндою, відсвічує золотом, вона ароматна й терпка після поцілунку… За твою посмішку, від якої заходить розум, за сміх, як срібний дзвіночок, за щирість в очах, за повагу до моїх повстанців — бо вони й твої також, за цікавість, за любов до зірок, які показував вечорами. За пристрасні поцілунки під Короною, під Оріоном і Ведмедицею… За поцілунки повільні, солодкі, за тремтіння в тугому тілі, за хотіння мене й схлипи, за повні гарячі груди…
— Не треба… — простогнала Владка. Очі її стемніли від зваби. Вона торкнулася його скроні, запустила глибоко пальці в його волосся, і щоки її раптом зблиснули мокро. Дівчина плакала…
— Спасибі тобі… За ці слова…
Вони разом мовчали, переживаючи сказане, коли до них раптом підійшла шикарно вдягнена, схвильована жінка.
— Вибачте, я могла б звернутися до вас з проханням? Будь ласка, не відмовляйте мені, — заспішила вона, помітивши досаду в очах Рома, — адже це — справжня дрібниця.
Ром спочатку хотів було звар’ювати, але потім зазирнув у очі жінки і в них побачив безмежну тугу.
— Мене звати Луїза, — сказала жінка. — Ви молоді і щасливі. Допоможіть мені розкласти карти, добре? Я покажу як.
Владка мовчки витерла сльози.
Жінка нерішуче подивилась на Рома, неначе ждала, що їй відмовлять. Потім розстебнула коштовну сумочку і дістала карти — товсту й широку колоду, витрусила її з витонченої оксамитової упаковки.
Як тільки карти лягли на стіл — гримнув лункий удар. Потім ще і ще. Владка здригнулась.
— Що це? — спитала Рома.
— Це стріляють у садах — сказала жінка. — Там йде війна, про яку вголос не кажуть.
Карти мали якийсь дивний вигляд. У всякому разі Ром такі бачив вперше. І їх більше, ніж в звичайній колоді.
— А ви не бійтесь. Для вас це зовсім безпечно. Я не можу зробити розклад сама й не можу просити про це знайомих. Вони тепер далеко звідси… Допомогти мені може тільки світла душа — хоч би закохані, такі, як ви. Мені дуже потрібно!
Жінка знову з благанням подивилась на Рома. Владка мовчала.
— Як? — Ром рішив якнайшвидше покінчити з усім цим.
Луїза швидко переглянула карти і поклала на стіл одну з них. Владка присунулась ближче. Картинка була як жива, вражала незвичайним темним пейзажем, величністю простору. Здавалось, між ними стало похмуре озеро, а за ним у сірій імлі височіли гори з блискавками в верховіттях. На березі озера, в дубовому кріслі сиділа оголена велична жінка. Голову її вінчала корона, в руках вона тримала меч, що відбивав над темною водою місячне сяйво.
— Ось, візьми, — Луїза швидко дала Рому в руки решту колоди. — А тепер повторюй за мною: «Для тебе, Та, Що Шукає!»
— А без цього не можна? — спитав Ром, жалкуючи, що вліз у це безглуздя. В очах у Владки жевріла цікавість.
— Так треба. Якщо ти вже згодився мені помагати.
Ром глухо повторив дивну фразу.
— Дякую. Тепер перетасуй колоду. Добре перетасуй, тричі… Тепер давай я зніму… і ще раз…
Луїза відсунула вбік чашки, сиділа за столом рівно, груди її здіймались.
— Досить. Тепер розкладай сорочками догори, першу — поруч з королевою… Тепер ще одну. І ще… Сюди. І ще…
Поволі на столі вимальовувався хрест з десяти карт, поруч з яким простягнувся ще ряд.
— Все, дякую… — сказала Луїза й перестала цікавитись Ромом, перекинула догори малюнками іншу карту.
— … Ми вам більш не потрібні? — спитав Ром.
— Ні, дякую… Якщо хочете, можете подивитись.
— Ви знаєте… — Ром хотів було підвестися з-за столу, але Владка смикнула його за рукав й виразно подивилась на нього.
— Ми побудемо, якщо ви не проти, — сказала Владка якомога м’якше. Вони знов сіли й дивились.
Карти влипали в стіл, одна жаскіша за іншу. Рому запам'яталось колесо на фоні темного неба, з якого падали маленькі людські фігурки. Потім дикий розшарпаний силует з блідим, як у мерця, обличчям. Коли ж Луїза перекинула грату з дев'ятьма оголеними мечами, вона знервувала і мовчки змішала карти. Різкими рухами пошукала в сумочці і дістала звідти тонку сигарету й запальничку.