Сокіл і Ластівка
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-3450-8
- Переводчик: Олександр Михед
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сокіл і Ластівка». Краткое содержание книги:
Рибина просто промайнула повз Маяка, зачепивши своїм шорстким боком і обідравши йому шкіру. Можна не сумніватися, що після розвороту вона б його зжерла, бо вода апетитно забарвилася кров’ю, але товариші встигли витягти матроса на берег.
Тепер він репетував як навіжений — сіль роз’їдала рану.
Летиція блискуче впоралася з цієї нескладною, але незвичною для неї травмою. Промила хворе місце прісною водою, змочила лікувальним розчином, перев’язала чистою ганчіркою, й інцидент був вичерпаний.
Після цього ніхто з моряків не насмілювався купатися навіть у безпечних лагунах.
Пообідавши, всі попадали спати — прямо на теплій землі. Задрімав було і я, зручно прилаштувавшись на гілці кипариса. Після хитавиці й вітру ця колиска здалася мені дуже затишною, і я провалився у глибокий, безтурботний сон, який буває тільки на суходолі.
Мені примарилося небо, і я літав у ньому, то злітаючи у густу синяву, то плавно падаючи вниз, так що завмирало серце. Це мій улюблений сон. Я бачу його, тільки коли все навкруги добре і на душі спокій.
Та зненацька у дальньому кінці небокраю вигулькнула хмара, вся бузкова від накопиченої грозової сили. Хмара шипіла і виблискувала блискавками, немов гартоване ядро, що вилетіло з гармати. Дра-да-да-дах! — прокотилася вона лунким громом.
І знову: дра-да-да-дах! Дра-да-да-дах!
Я схопився і розплющив очі.
Небо було ясне. Нічим не. захмарене сонце ледь починало хилитися до заходу.
Дра-да-дах! — ударив десь неподалік новий розряд грому.
Повітря злегка гойднулося. Я покліпав, щоб прогнати рештки сну, і побачив, що матроси підвелися і швидко біжать до шлюпок.
Підхопилася й Летиція, яка спала під моїм кипарисом.
— У чому справа? — крикнула вона.
Ніхто їй не відповів.
— Мерщій на корабель! Мерщій! — махав рукою боцман.
Мій чутливий нюх уловив запах пороху, а потім знову пролунали звуки гарматного залпу. Десь неподалік точився бій!
Через чверть години ми піднялися на борт фрегата, який стояв у самісінькій горловині бухти зі спущеними вітрилами, надійно вкритий тінню скель.
У відкритому морі, на відстані півмилі від острова, гуркотала й вивергала дим морська битва. Я злетів на середину фок-щогли, щоб зрозуміти, хто з ким воює, і водночас чути розмови на баку, де офіцери скупчилися довкола капітана.
— Червоний — це англієць, — повідомив Дезессар, у якого був найпотужніший окуляр. — Бачу прапор з хрестом святого Георгія. Три інші — іспанці.
— Що за дурень поставив вітрила такого кольору і пофарбував корабель білою фарбою? — спитав канонір Кабан. — Дорого, непрактично, а головне — якого біса?
Річ у тім, що один із кораблів, англійський фрегат з незвичним для кораблів цього класу хижим нахилом щогл, був з білосніжними бортами і з вітрилами ясно-багряного кольору — нічого подібного мені раніше бачити не доводилося. Він ішов навскоси до вітру, назустріч трьом вишикуваним у лінію іспанцям, не відповідаючи на вогонь їхніх носових гармат. Невже він збирався стати з ними до бою? Один проти трьох? До того ж флагман ворожої ескадри був майже вдвічі більшим, а решта кораблів приблизно того ж розміру, що англієць?
Однак, придивившись, я зрозумів, що у дивного судна немає іншого виходу. Під вітром, на відстані милі, море пінилося бурунами — там безсумнівно знаходилося пасмо підводних рифів. А робити поворот проти вітру не було сенсу. Іспанці враз вийдуть на пряму наводку і пустять ворога на дно. Виходячи з мого чималого досвіду, можу сказати, що кожен, хто втрапляє у подібну халепу, спускає прапор, щоб уникнути даремної загибелі. І жодне адміралтейство світу не звинуватить капітана за таке рішення.
Можливо, англієць тому і не відповідає на постріли, що хоче підійти ближче і здатися?
— Я якось вже бачив це судно. Воно називається «Русалонька», — почув я голос Логана. — Це оснащення, схоже на крила сокола, одного разу побачивши, ніколи не забудеш. Тільки вітрила були не багряні, а сріблясті. Корабель не військовий. Він належить одному дивакові, англійському лорду.
Не пам'ятаю, як його звати. Один мій знайомий торговець доставляв на борт припаси. Каже, не корабель, а палац на воді.
— Значить, англієць — багатший? — збуджено запитав Дезессар. — Треба вискочити зі сховку і приєднатися до союзників! Мерщій, поки ця «Русалка» з червоним пір'ям не спустила штандарт! Тоді за правилами ми матимемо право на частину здобичі!