Загибель Уранії [первое издание]

— Ну, що ж, товаришу Люстіг, я виконаю ваш наказ! — Тессі рішуче труснула кучерями. — Але дещо зроблю і проти вашої волі!

Ще одна ніч без сну. За цей час Тессі встигла зняти одинадцять копій запису Наради. Десять з них вона запакувала й вислала поштою в Лос-Алайн Кольріджу, а одинадцяту сховала в чемодан. Рівно о сімдесятій годині до дівчини заїхав Фредді, а ще через п'ятдесят хвилин вони вже були на космодромі Ней-Льюс.

Хоч Тессі й не боялася майбутнього польоту у безповітряний простір, але уявляла його більш цікавим.

Все було прозаїчним і простим: на металевій естакаді, скупо освітлена променями небагатьох прожекторів, лежала гостроноса металева сигара. Звичайна рейсова ракета, вона вже побувала за межами атмосфери кількасот разів і втратила свій блиск.

Цю ракету проектував і конструював Фредді Крайн. Не дивно, що він одразу ж потягнув Тессі оглядати всю складну машинерію космічного корабля, з запалом пояснював призначення тих чи інших приладів. Тессі покірно хитала головою, але дивилася не на прилади, а на Фредді.

У військовій формі він був ще красивішим. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі Всесвіту! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?

Але ні, серце Тессі належить іншому.

— Фредді, я втомилась.

— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.

Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість із них, мабуть, летіли на Зорю не вперше, бо одразу ж натягали незграбні антигравітаційні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так впоралася з цим завданням і Тессі.

Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала голосна команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Але тут, у кабіні, звуки були ще більш різкі, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.

З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискувались до крісел, ставали неймовірно важкими.

Тессі здавалося: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Закалатало серце в дівчини. Тіло стало легесеньке, мов пір'їнка.

Ще кілька разів, правда, на короткий час, вмикались двигуни ракети. Потім почулось легеньке брязкання металу об метал. І, нарешті, Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра:

— Виходимо.

Він припнув її на тонкий стальний трос і обережно потягнув до шлюзової камери, а звідти — до люка.