Голубий пакет

Решта хлопців на чолі з лейтенантом Назаровим чергували на галявині коло купок хмизу.

Юля ворушила хворостиною жар у вогнищі і неквапливо розповідала. І коли її співбесідники дізналися про все, що сталося з нею за ці дні, вона полегшено зітхнула й додала:

— Що мене штовхнуло залізти до кишені його піджака, не знаю. Адже після того, як він дав мені свій пістолет, з якого я могла тут же його порішити, я вже твердо повірила, що він саме та людина Чорноп'ятова, про яку мене попереджав полковник Бакланов. А коли я розгорнула посвідчення… Так, це просто випадок.

— Не згоден, — похмуро заперечив Генріх Гроссе. — Зовсім не згоден. Це не просто випадок та й взагалі не випадок… Коли б ви не були розвідницею, то, звичайно, не зацікавилися б його кишенею. Цей вчинок логічно випливав з вашої постійної настороженості. Це не випадок, а закономірність. І те, що цей ось пан, — він кинув у бік Грундта, — покинув свій піджак біля вас, теж не випадковість, а необачність — результат переоцінки своїх сил і недооцінки сил противника.

— Гм… — посміхнулась Юля і мерзлякувато знизала плечима. — Ну, припустимо, що так… А те, що вам пощастило дізнатись, що записані в небіжчики шофер та конвоїри з «шістки» живі, здорові і сидять у тюрмі, це, по-вашому, не випадковість?

Генріх подумав, витримав невелику паузу і сказав:

— Якщо так міркувати, тоді й той факт, що мій сусід проговорився про машину з секретною поштою, яка мала йти через Горєлов, також чистісінька випадковість?

— Виходить, що так, — зауважила Туманова. — Безглузде нагромадження випадковостей.