Спалені обози

— О, Одеса! — генерал звузив жваві очі.— Викупаєшся у морі й наче знову народився.

— Що ж, почекаємо тієї хвилини…

«Невже вони не здогадуються, що ця розмова може дратувати мене? — чудувався Грицан. — Ну, не дивуйся… Високі чини на сірому уваги не звертають. Їм здається, що, коли вони розмовляють, сірома глухне, — загальноприйнятий примітивізм — якщо не сказати обмеженість — тих, котрі самі себе посвятили у великі. Зрештою, може, отака безпредметна балачка й потрібна, може, вона й дозволяє зняти напругу. Вони, звичайно, хвилються. Хоча й не подають знаку».

Машина прибула доволі швидко. За кермом Місьо Устимчик, поруч сидів Поточняк. Саме він і вийшов з машини, на мить зупинився, кинув на Омеляновича-Павленка та Мишковського невизначеним з-під пенсне поглядом, відтак неквапно, з достоїнством приступив, простягуючи генералові руку.

— Отаман Поточняк.

«Ти диви! — здивувався, але без заздрості, Ярослав. — Вітовський вже присвоїв йому чин отамана».

— Панове, на жаль, полковник Вітовський не може вас зустріти, він виїхав на передову. Вас чекає президент Національної Ради доктор Петрушевич. Прошу до авта.

— Прошу, прошу, — вторив йому Місьо, одчиняючи всі дверцята своєї старої тарадайки.

Поточняк терпеливо виждав, заки Омелянович-Павленко, Мишковський і Грицан всядуться на задні сидіння. Цим він дуже здивував Грицана, бо коли йти за етикетом, то на переднє сидіння треба було посадити генерала. Ну й Поточняк!

— Рушай! — закомандував Анатоль. — Хутко!

Але вже за першим поворотом їм довелось гальмувати: вулицю перегородили брички, заквітчані багатобарвними стрічками і віками смереки, — з дому вийшла молода пара.

«Знайшли час для весілля, — чи то обурювався, чи дивувався Ярослав. — Однак же нічого протиприродного, — подумав далі,— в самця і самки свої закони…»

Він закурив. Як усе просто: зараз священик з’єднає їхні руки, і сьогодні вони будуть спати разом. Їм байдуже, що конає республіка, що Вітовський сам поїхав агітувати людей до армії, що цю армію очолюватимуть чужі командувачі… Їм усе байдуже! Аби злучитися… Ярославе, перестань! Навіщо ці болючі аналізи? А взагалі — не дивуйся. Вдень жаби уникають сонячного світла, оддаючи перевагу сирим місцям. Зате які плодовиті оті жаби… Наче миші… Але чи варто тобі звертати на це увагу? Так само ж — чи варто осуджувати цю пару? Хіба не з двох почався світ? А може, вони приведуть на світ такого молодця, який стане справжнім вождем Галичини?

«Якщо чоловік розчаровується у своїй дружині, в нього є шанс виправдати невдале одруження — хвалити вроду своєї жінки або її характер». Ох, який же ти, Ярославе, афористичний… Жарти жартами, а коли сходяться двоє, він і вона, а потім бачать, що не знайшли того, чого шукали, то обманюють себе, виділяючи в характері чи зовнішності якусь одну деталь, акцентують на ній увагу, вип’ячують її перед знайомими, перед самим собою, хоча знають, що це омана. Зрештою, це не дивно — в житті людському море омани…