Тема для медитації
- Автор: Кононович Леонід
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Кальварія»
- ISBN: 966-663-209-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тема для медитації». Краткое содержание книги:
Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати.
Вітер зненацька урвався. Піднявши голову, Юр побачив, що надовкіл височать стрімкі глинясті кручі, які поросли колючою дерезою; і тільки тепер йому стало ясно, що за думками він геть не зчувсь, як забрів у провалля, які відгалужуються від річиська, прорізуючи поле вузьким зміястим каньйоном; шурхаючи ногами в пожовклому листі, він пройшов яких двадцять кроків — і перед ним розчахнулася долина зі стрімкими схилами, в якій о праву руч текла річечка, а з другого боку, попід самісіньким урвищем, видніла якась хата.
Він звернув у ворота, збиті з ламкого яворового паліччя, і, продершись крізь бур’яни, спинився перед порогом.
З дороги видно було тільки чорну зотлілу стріху, яка насилу мріла понад чагарями; аж тепер він побачив, що хата геть зійшла внівеч — передня стіна впала, і по всенькому дворищу валялися брили сухої валькованої глини, стріха осіла й завалилася... а на самісінькому бовдурі сиділа здоровецька ворона. Угледівши його, вона роззявила дзьоба — і почала кричати, мов заведена.
— Каркай, каркай... здохнеш ти! — Він підняв кавалок глини і пожбурив у ту прояву. — Киш звідціля, чортова тінь!
Ворона зірвалася з бовдура; порив студеного вітру підхопив її — й поніс над проваллями, крутячи і жбурляючи, мов сухий листок.
— Нагнав?
Юр поволі обернувся. Посеред чагарів стовбичила довготелеса почвара у темній спідниці і брудній свиті, що світилася дірами.
— Авжеж! — обізвався він. — А що?
— Даремнісінько й трудився... осьо вона знов прилетить по мою душу!
Її голос був такий, наче ламається стара проржавіла бляха — він харчав, скреготів і часом зривався на клекіт, який нагадував звіряче гарчання.
— Хто?
— Смерть моя... Вже третю ніч сідає на бовдурі та гукає у той світ! Ти наженеш її, як ще прилетить?
— А певно!
Це була Вовчиця. Височенна, худа мов скіпка, з довгим кощавим лицем, вона скидалася на звірюку, яка щойно вилізла із барлогу. Це враження посилювала й нижня щелепа, яка випиналася вперед, од чого її вид разюче був подібний до вовчого писка.
— А що ж ти тут отеє шукаєш, чоловіче?
— А ти не впізнаєш мене... еге, бабо? — поспитався Юр, не рухаючись із місця.
— Ні.
— Юром зовуть мене! Забулася?
Вона зціпила щелепи.
— Брешеш, псяюхо! — її голос так загарчав од люті, що в ньому насилу стали розріжнятися слова. — Юра немає на світі... вбили його, давно вже!
— Та нехай вас чорти ухоплять усіх до одного! — вигукнув Юр, почуваючи, як йому вривається терпець. — Не дуже радійте... живий ще я! Ану ж глянь, бабо, хто це перед тобою... га?
Вона витягла шию. Затим зненацька хрипко зойкнула і кинулася до нього, плутаючись у височезному рудому хабуззі.
— Ти ж мене ще маленьким знала! То що... впізнаєш?
Її жахливе лице з темними ямами щік було жовте, неначе віск.
— Юру... — пролебеділа вона і вхопила його за плечі. — Так ти... живий? Ти не вмер?!
Вона трясла його, і він бачив, як по щоках у неї течуть сльози. Зблизька од неї тхнуло їдким, справді звірячим духом.
— Юру... — белькотіла вона, — Юру!.. Живий, живий... Стільки год минуло, стільки води втекло у Тікичі... а ти прийшов! Так ти не погиб, еге?
— Та начебто...
— Так то, значить, неправда була... вони не забили тебе отойді?
— Та ні... — нерішуче буркнув Юр.
— А де ж ти був отеє так довго?
— Ну, як сказати... — він затнувся. — Далеко-далеко!
З її очей текли і текли сльози. Віддалі їхні постаті видавалися до абсурду комічними: здоровецький чолов’яга у бляклому армійському комбінезоні — й старезна баба у старосвітському одязі, яка неначе вилізла з пекла.