Клуб «100 ключів»

Він пішов, щоб націдити сидру з бочки, повернувся із синім глиняним глечиком, повним по вінця, дістав із шухляди рушника і протер дві склянки.

— Ви можете довірити мені цього персня днів на два?

— Він не наш. Я не вважаю навіть, що він будь-коли належав моїй доньці. Та якщо ви хочете взяти його з собою, залишіть мені розписку.

Мегре написав розписку на краєчку стола, з якого прибрали начиння. Він випив сидру, ще аж занадто молодого, але похвалив напій, як тільки міг: Трошю сам робив його щоосені.

— Повірте мені, — сказала мати, проводжаючи комісара до дверей, — саме Розу вони й хотіли вбити. І якщо роблять так, щоб повірили в інше, то для цього мають якісь причини.

— Сподіваюся, ми незабаром про це дізнаємося.

— Ви гадаєте — незабаром?

— Можливо, навіть швидше, ніж ви думаєте.

Персня, загорнутого в шовковистий папір, Мегре сунув до жилетної кишеньки. Кинув погляд на дитяче ліжко, в якому, певно, ще спала Роза, коли була маленька, зазирнув до кімнати, де вона, вирісши, лягала спати разом із сестрами, глянув на вогнище, перед яким вона, сидячи навпочіпки, готувала суп.

Коли він і не був більше їхнім ворогом, він усе-таки залишився чужим: вони чекали, поки він піде геть, і в їхній мовчанці було ще багато невисловленого. Тільки Анрі взявся провести комісара до машини.

— Вам не важко буде підкинути мене до Етрета?

— Залюбки.

— Я тільки піду візьму кашкета й мішок. Він чув, як Анрі пояснював своїм:

— Я під'їду в комісаровій машині. З Етрета подамся просто до Фекана, а там на корабель.

Він повернувся, несучи з собою брезентового мішка з рибальським приладдям. Машина рушила. Обернувшись, Мегре ще встиг розгледіти кілька силуетів людей проти відчинених дверей.

— Ви гадаєте, він мене обдурив? — запитав Анрі, запаливши сигарету.

Від його одягу в машині терпко запахло морем.

— Не знаю.

— Ви покажете йому персня?

— Можливо.

— Коли я зустрівся з ним уперше, я хотів роз'юшити йому пику.

— Я це так і зрозумів. Мене лиш цікавить, як йому вдалося стримати вас.

Анрі замислився.

— Я цього теж не розумію. Він виявився не таким, як я його собі уявляв. І я певний, що він не намагався переспати з моєю сестрою.

— А інші намагалися?

— Еге ж, син Баб'єфа, коли їй було сімнадцять. Та, клянусь вам, він і на тім світі про це згадуватиме.

— Роза вам часом не казала, що хоче вийти заміж? — v Це ж за кого?

Він, видно, теж був певний, що в усій окрузі не було гідної пари його сестрі.

— Ви щось хотіли мені сказати?

— Ні.

— Чого ж ви поїхали зі мною?

— Не знаю. Мені закортіло ще раз його побачити.

— Щоб іще раз поговорити з ним про персня?

— Про це — і взагалі про все. Я не такий учений, як ви, але я відчуваю, що тут не все гаразд.

— Ви сподіваєтеся знайти його в тому самому ресторанчику, де я вас зустрічав?

— Або там, або десь-інде. Я хотів би вийти з машини раніше за вас.

Він і справді вийшов, як тільки вони в'їхали до містечка, і пішов собі геть, закинувши за спину свого мішка і ледь пробурмотівши слова подяки.