Iсторичнi есе. Том 1

У дослідах над дореволюційною історією України доводиться наголошувати передусім соціяльно-економічний розвиток і еволюцію суспільної думки. Зате політично зорієнтована історіографія була б тут відносно непродуктивна.

Українці, — що не тільки не посідали самостійної держави, але навіть такого напівнезалежного, автономного політичного організму, що його мали поляки у вигляді “Конгресового королівства”, — не були спроможні брати участь у політичному житті на державному рівні. Вони не мали прямого зв’язку з великим світом дипломатії та військових справ. Міжнародний порядок, установлений на українських землях в останній третині 18 століття, через прилучення чорноморського краю та Правобережжя (себто території на захід від Дніпра) до Росії, а Галичини до Австрійської імперії, — перетривав в основному незмінно аж до 1914 року. Цей довгий період стабільности спричинився до того, що всяка думка про зміну існуючого міжнародного порядку здавалася сучасникам далекою й нереальною[128].

Умови в Російській імперії — принаймні перед 1905 роком — унеможливлювали явне політичне життя. З цього погляду українці в Австрії користувалися великою перевагою супроти своїх земляків, що жили під пануванням Росії. Від часу революції 1848 року галицькі українці брали участь у виборах, мали парляментарне представництво, політичну пресу, партії і громадські організації. В підросійській Україні політичні змагання могли виявлятися тільки нелегальним шляхом — через підпільні групи, що засяг їхньої діяльности був, з природи речей, обмежений. Однак, зміни в суспільній структурі та нові духові течії мусіли врешті теж неминуче приводити до політичних наслідків.

Два великі етапи в соціяльному розвитку дореволюційної України — це, по-перше, скасування кріпаччини в 1861 році та, по-друге, розгорнення модерної промисловости під кінець століття. Обидві події не обмежувалися Україною, а поширювалися на всю Російську імперію. Проте українські землі відзначалися деякими соціяльно-економічними особливостями. Загальнопоширена серед західніх учених думка, що Україна була буцімто повністю вплетена в господарську тканину імперії, “немов Пенсільванія у Сполучених Штатах”, — неправильна. Українське селянство ніколи не знало системи земельно-передільної “общини”, і воно, безперечно, було більш індивідуалістично настроєне, ніж російські “мужики”[129]{55}. Через чорноморські порти українське хліборобство пов’язувалося з світовим ринком; російський аграрний експорт у більшості йшов з України. Україна завдячувала швидке розгортання свого гірництва та тяжкої промисловости масовому допливові чужоземних інвестицій. У багатьох відношеннях Україна перебувала в тісніших економічних зв’язках з закордоном, ніж з центральною Росією[130].