Правда про справу Гаррі Квеберта

Роберт приязно поплескав його по плечу.

— Ні-ні, парубче, ти саме вчасно. Заходь.

Він провів молодого полісмена до кухні й дістав з холодильника пляшку пива.

— Дякую, — сказав Тревіс, поклавши квіти на стіл.

— Ні, це я собі. А тобі треба хильнути чогось міцнішого.

Роберт узяв пляшку віскі, поклав у склянку льоду і налив подвійну порцію.

— Ану хильни одним духом!

Тревіс хильнув.

— Хлопче, ти якийсь надто стривожений. Розслабся. Дівчата не люблять нервових парубків. Повір, я на цім трохи знаюся.

— Та я ж не тишко якийсь, а як бачу Дженні, то наче правцем мене ставить. Не знаю, що воно таке…

— Це кохання, синку.

— Ви так вважаєте?

— Авжеж.

— Правда, ваша дочка, вона така приголомшлива, пане Квінне. Така ніжна, така розумна, а що вже красуня! Не знаю, чи варто вам казати, та я часом проїжджаю повз «Кларкс» лише задля того, щоб побачити її крізь вітрину. Дивлюся на неї… Дивлюся на неї й відчуваю, як серце гамселить у грудях, я аж задихаюся в своєму мундирі. Це кохання, так?

— Атож.

— Знаєте, такої миті мені хочеться вилізти з авто, ввійти до «Кларксу» і запитати, як її справи, а потім запросити в кіно після роботи. Але мені завжди бракує хоробрості. Це теж кохання?

— О ні, це вже дурня. Так можна кохану дівчину і проґавити. Не ніяковій, парубче. Ти молодий, гарний, показний.

— Пане Квінне, то що ж мені вдіяти?

Роберт налляв йому ще віскі.

— Відпровадив би я до тебе Дженні, та в неї сьогодні був тяжкий день. Якщо хочеш поради — випий і йди додому, скинь свій мундир, вдягни сорочку. Потім зателефонуй сюди і запропонуй Дженні десь повечеряти. Скажи, що хочеш поїхати до Монберрі з’їсти гамбургер. Там є один ресторан, він страшенно їй подобається, я дам тобі адресу. Буде саме так, як годиться, от побачиш. А ввечері, коли обоє ви розслабитеся, запропонуй їй погуляти. Сядьте на лавочці й дивіться на зорі. Покажеш їй сузір’я…