Небудь-де

Ричард сховав обличчя в долонях.

Коли він підвів погляд, інші люди зникли. На платформі знову стемніло, і він був сам. Він сів на лавку й заплющив очі. Чиясь рука знайшла його руку, потримала її трохи, а тоді стисла. То була жіноча рука; Ричард відчув знайомі парфуми.

Інший Ричард сидів ліворуч від нього, а Джесика тепер сиділа праворуч, тримаючи його руку в своїй і співчутливо на нього дивлячись. Він ніколи не бачив на її обличчі такого виразу.

— Джесі? — спитав він.

Джесика похитала головою. Вона випустила його руку.

— Боюся, що ні, — сказала вона. — Я — це теж ти. Але ти мусиш послухати, любий. Ти зараз найближчий до дійсності, ніж був за…

— Ви, народ, повторюєте, що я найближчий до дійсності, до здорового глузду, але я не знаю, про що ви… — він замовк. А тоді до нього щось повернулося. Він глянув на іншу версію себе, а тоді на жінку, котру кохав. — Це що, частина випробування? — зажадав знати він.

— Випробування? — спитала Джесика. Вони обмінялася стурбованими поглядами з іншим-Ричардом-котрий-насправді-ним-не-був.

— Так. Випробування. З Чорними браттями, що живуть під Лондоном, — сказав Ричард. І коли він це вимовив, спогад став справжнішим. — Є ключ, якого я повинен дістати для ангела на ім’я Ізлінтон. Якщо я дістану йому ключа, він поверне мене додому… — В роті йому пересохло, і він не зміг продовжувати.

— Послухай себе, — м’яко сказав інший Ричард. — Ти хоч розумієш, наскільки це сміховинно звучить?

Здавалось, що Джесика силкується не заплакати. Її очі волого блищали.

— Ти не проходиш жодних випробувань, Ричарде. Ти… у тебе був якийсь нервовий зрив. Кілька тижнів тому. Ти просто посипався. Я розірвала наші заручини — ти ж бо поводився так дивно, неначе став геть іншою людиною, а я… я не змогла витримати… А тоді ти зник… — Її щоками побігли сльози, і вона урвала себе, щоб висякатися в хустинку.

Заговорив інший Ричард.

— Я бродив, самотній і навіжений, лондонськими вулицями, спав під мостами, їв із урн і контейнерів. Тремтячий, загублений, самотній. Бурмотів під носа, балакав з людьми, яких не існувало…

— Мені так шкода, Ричарде, — сказала Джесика. Тепер вона плакала, і її обличчя стало скривлене й непривабливе. З вій потекла туш, а ніс почервонів. Він раніше ніколи не бачив, як вона горює, і зрозумів, як йому хочеться позбавити її цього болю. Ричард простягнув до неї руку, хотів обійняти її, втішити й заспокоїти, але світ ковзнув убік, перекрутився, змінився…

Хтось перечепився через нього, лайнувся і пішов геть. Ричард лежав на платформі ниць посеред галасливої пікової години. Бік його обличчя був липкий і холодний. Він відірвав голову від землі. Він лежав у калюжі власного блювотиння. Принаймні, він сподівався, що власного. Перехожі дивилися на нього з огидою або, кинувши один швидкий погляд, відверталися геть.

Він витер обличчя долонями й спробував підвестися, але чомусь геть не міг пригадати, як це робиться. Ричард почав скиглити. Він міцно заплющив очі й не квапився розплющувати. А коли розплющив, за тридцять секунд, годину чи день, на платформі панував напівморок. Навколо не було видно ані душі.