Сонячна магія
- Автор: Новак Илья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-093-1
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Сонячна магія». Краткое содержание книги:
І все було б, як завжди, якби у цю дорослу гру не вмішалися раптом сторонні, а саме: одне дівчисько — вихованка бродячого цирку та один хлопчак — міський безпритульний. Діти не знаються на політиці і не володіють магією. Але чомусь полювання на малих зухвальців не дає результатів. Чи зможуть звичайні діти протистояти професійним політикам? І хто, зрештою, переможе в цій грі?
Ілля Новак, визнаний одним з найкращих молодих фантастів Європи у 2005 році, не боїться експериментувати. Ти з ним? Тоді перегортай сторінку.
Старий мав біляву скуйовджену бороду, а його обличчя природа засіяла великим жовтогарячим ластовинням. Він писав за столом при світлі свічки, що опливала в глиняному черепку. Поруч із великою чорнильницею на столі лежало деяке чаклунське причандалля, пташині пера та чотки. У доволі просторому приміщенні не стояло нічого, крім того столу, двох стільців та громіздкого комода. По кроквах було порозвішувано в’язки старих висушених заклинань, у густій тіні, що залягла під високим дахом, пурхали якісь малесенькі істоти, десь тихо дзюрчала вода.
Знадвору почувся приглушений звук удару, і все навколо ледь помітно здригнулося.
Старий підвів голову, дослухаючись, по тому знову схилився над столом і почав писати швидше, кваплячись закінчити сторінку. У глибині дому пролунав звук важких кроків — поки ще далеких, але вони швидко наближалися. Хтось поспішав до кімнати, де сидів маг.
Він не звернув уваги на те, що двері розчинилась і до приміщення вступила огрядна постать. Освітлюючи собі шлях лампою, хтось наблизився до мага.
— Що? — мовив старий, однією рукою продовжуючи писати, а іншу засовуючи під стіл.
— Господарю, там…
— Так, я чув. Ще трохи…
Не дивлячись на слугу, він витяг з-під столу торбинку.
— Треба йти, господарю.
— Звісно. Але май на увазі, я не знаю, де ми можемо заховатися.
Розгонистим рухом старий згріб у торбинку все, що лежало на столі, й повернувся. Товстун — слуга й охоронець мага — стояв із піднятою над головою лампою. Тьмяне світло падало на його обличчя. Схоже на людське… але все-таки не людське.
— Що з тобою? — маг помітив, як товстун хитнувся. — Тебе поранено?
— Бився з ними, — пробурчав той. — Їх багато, вони сильні… — говорив він теж трохи незвичайно, не так, як говорять люди. — Налетіли згори. Замкнув двері, але…
Знову пролунав удар, підлога задрижала.
— Згори? — повторив старий, перекидаючи торбинку через плече. — Що це значить?
— Крила, — пояснив слуга. — Літають.
— Так…
Маг постояв у роздумах, нарешті голосно повторив:
— Так!
Вони глянули один на одного й озирнулися на двері, коли в приміщення проникло далеке рипіння дерева, яке гнулося під ударами.
— Є інший вихід, — мовив нарешті старий. — Постривай, тільки прихоплю ще двійко потрібних речей. Ось це й це. Гаразд, тепер ходімо. Хоча я не бачу сенсу в тому, щоб утікати — нам нема куди подітися.
Останні слова він кинув уже на ходу. Товстун важко тупотів за хазяїном, так само з високо піднятою лампою.
Під дахом повільно рухалися тіні, щось невидиме перепурхувало з крокви на крокву, приглушено пищало. І далі тихо дзюрчала вода. Двоє поминули кілька темних коридорів: коло світла від лампи ковзало по підлозі, вихоплюючи з темряви дошки, в щілини між якими проросли трава й квіти. Стебла випростовувались, великі бутони поверталися вслід за ними, потім згиналися одне до одного, начебто перешіптувались, обговорювали втечу власника дому.
Коридор поширшав. Підлогу змінив пісок, стіни — пологі бархани. Тепер навколо подорожніх розляглася пустеля.
— Отакої… — протягнув маг. — Щодня тут з’являється щось нове!
Двоє вповільнили крок. Пісок мерехтів, від доторку стопи над ним злітали порошинки світла. З-поза бархану долинув шелест, немов там щось повзло, і слуга гукнув хазяїна:
— Можемо заблукати!
Не обертаючись, маг похитав головою. Дзюркотіння стало голосніше, бархани зникли: втікачі опинилися в новій залі. Стіни та стеля відступили, зникли, немов їх і не було. Тут усе просочила волога, наповнена порошинками, що світилися — немовби осяйним борошном, яке хтось висипав у воду, й тепер воно клубилося, розпливаючись хмарою.
— Швидше! — звелів старий.
Вони рушили залою, крізь теплу водяну завісу, як крізь щойно випрані та вивішені сушитися мокрі завіси з тюлю. Товстун захлюпав носом, відпльовуючись, вогонь лампи в його руці замерехтів, ніби мав от-от згаснути.
Швидким потоком втікачів потягло вперед, до круглого отвору. Їх зігнуло, похилило, старий навіть упав, але не вдарився об підлогу, а поплив над нею, безглуздо розмахуючи руками. Водяне світло замерехтіло. Слуга схопив хазяїна за литки, намагаючись втримати, але його теж перекинуло, й потік виніс обох назовні.
З невеликої висоти вони впали в калюжу й відразу скочили на рівні. З широкої труби, що виходила надвір крізь задню стіну будинку, вируючи виливався світлопад.