Bitches Get Everything
- Автор: Карпа Ирена Игоревна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб сімейного дозвілля
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Bitches Get Everything». Краткое содержание книги:
– За фотографії мусимо платити… – роблячи чергову зйомку чоловіка в котеці та двох із його дев'яти жінок в орхідейних спідницях, казав Руфус. – Тут це взагалі в культурі – за все платити.
– Ну, то не тільки тут. – Натовп п'яти-восьмирічних дітей, що бігли нам назустріч, поки ми підіймалися до їхнього села, нарешті нас перейняв, діти захоплено волали «Адідас! Адіда-a-acь!» і тицяли пальцями в мої капці. Я видала кожному по авторучці – так заповідав Руфусів тато, щоби діти в школі вчилися – і дітлахи (рабство фешну починається вже тут) почіпляли їх собі за коміри футболок. Потім на шарові ручки позбігалося ще стільки ж дітлахів, але портативний мішок санта-клауса себе вичерпав. На жаль. Значно приємніше щось дарувати, ніж щось купувати.
У місцевій школі всього два класи. Мабуть, кожен із них ще надвоє поділено – дітей тут вистачає, і всі різного віку. По стінах яскраві картинки розрізаних жаб і травної системи людини.
Одна з дівчаток – кудлата, вдягнута у сіро-чорне лахміття, що не характерно для цих любителів яскравості й футбольних символів – щось довго ховає під полою. До неї підходять інші діти, тягнуть за руку, просять показати, що там у неї. Але вона тримає інтригу до останнього і робить це, вочевидь, для мене, бо я на неї вилупилася з найбільшим зацікавленням. Відтак дівчинка бере за руку зовсім крихітного малюка, певно, її братика. Вони обходять зграйку дітей і підходять до мене з іншого флангу, зберігаючи безпечну відстань. Дивлячись мені в очі, дівчинка без слів дістає з-під поли мертву тваринку, завбільшки з кошеня. І хоч мене стріляй, я не можу сказати – була то пташка чи звіря.
Містичні знаки можна трактувати чи залишати просто чорно-білими знімками в пам'яті. А от щура можна трактувати або як бридкого переносника зарази, або, як то зробили місцеві, до них адаптуватися.
Ми влягаємося на земляну долівку, присипану сіном. Мені щось трохи коле в спину. Зранку я дістаю з-під свого солом'яного килимка гігантський мачете.
– На панщині пшеницю жала, блядь…
А ввечері, перед тим, як лягти спати і корчитися від затвердої, навіть як на йога, постелі, я флегматично спостерігаю тріумфальний пробіг велетенського щуряки по стіні на висоті сорок сантиметрів від підлоги.
– Слухай, Руфусе, – позіхаю я, – зара' я тут вгніжджуся, а ти забери, будь ласка, пакетик з печеньками від моєї голови. Не хочу щоби пацюки вночі ним шебуршали – виспатися не дадуть.
– Нічо-нічо', – зловтішається Руфус, – Я дочекаюся, коли ти заснеш, а тоді покришу печеннячко по всьому твому тілу.
– Ага, я теж тебе люблю. Добраніч.
Ночі в горах центрального Папуа дуже схожі на карпатські. Такі ж прохолодні, густі й свіжі. Такі ж чорні силуети на темно-зеленому небі. А ще й цей Пунчак Джая десь на горизонті. Шлях Свободи – Пік Перемоги. Я ніби знову вдома…
Дорогою до Вамени ми роздаємо рештки сигарет дідусям і залишки стратегічного запасу розчинних макаронів матусям, я намагаюся подарувати свій солом'яний мат і повстяну ковдру жінці, у круглій хатинці котрої ми ночували останню ніч, але жадібний гід хапає весь цей клунок і з криком: «Не дам! У мене тоже діти!» біжить, підскакуючи, вниз по стежці. Ну, хоч від мене від'їбався, Богу дякувати.
Жадібність інколи смішить – папуанці, коли дориваються до шарового їдла на якійсь конференції чи й тут, під час походу, з'їдають велетенські порції. Десь по каструлі рису на брата. І цукру в чай кладуть не менше, ніж чотири столові ложки. Тут уже навіть не до сміху – діабет зашкалює. А інколи жадібність по-справжньому злить. Як от тепер, наприклад. Коли цьому мудаку платиш по 80 баксів за день (баксів так на 3 – 4 ми ще доплачуємо за «включену до вартості туру денну їжу»), а він забирає в жіночки з дитиною, котрі живуть так високо в горах, що їм, як мінімум, впадло спускатися до Вамену на базар, якусь нещасну ков-ДРУ за 3 бакси. Факер.
– Тримай, – кажу я 16-річній Бунді, коли її татусь, радий, що все вже майже скінчилося і не треба цих двох баранів водити по горах, упиздячує вперед. – Ось це тобі. – Я даю їй 50 000 рупій. – Але це тобі, не татові. Витратиш тільки на себе, добре?
Цю фразу я вчила десь із півдороги. Наплутала, канєшно, шось стопудово, але Бунді мене зрозуміла. Сподіваюся.