Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

— То що ж сталося? — вигукнули гноми. — Розповідай швидше!

І гобіт розповів усе, що міг пригадати. Він зізнався, що має прикру підозру: мабуть, дракон розгадав надто багато з його загадок — після того, як побачив їхні табори і їхніх поні.

— Я певен: він зрозумів, що ми прийшли з Озерного, що там нам допомогли. І в мене жахливе передчуття, що він негайно полетить туди. Ох, і нащо я сказав про їздця на діжках! Почувши таке, навіть сліпий кролик із тутешніх країв подумає про озерян.

— Ну, ну! Вже нічого не вернеш та й взагалі, чув я, нелегко розмовляти з драконом і не сказати чогось зайвого, — поспішив заспокоїти гобіта Балін. — Якщо хочеш знати мою думку, ти дуже добре впорався: вивідав щонайменше одну корисну річ і вернувся назад живий. Мало хто з тих, що розмовляли з драконами, може похвалитися таким успіхом. Може, це наше щастя, що ми все-таки знаємо про ту незалатану дірку в діамантовім обладунку старого Гада.

Ці Балінові слова повернули розмову в інше річище. Гноми почали обговорювати різні історії про те, як убивали драконів: випадки справжні, вигадані й легендарні. Говорили, які були удари: спереду, збоку чи знизу, а ще до яких хитрощів і вигадок при цьому вдавалися герої. Дійшли висновку, що заскочити сплячого дракона не так легко, як здається, і що спроби зарубати чи заколоти його, поки він спить, швидше призведуть до нещастя, ніж хоробрий лобовий напад. Скільки вони розмовляли, дрізд прислухався і вже аж коли засвітилися перші зорі, змахнув крильми й полетів геть. І весь той час, поки гноми розмовляли й довшали тіні, Більбо непокоївся дедалі дужче — в ньому наростало передчуття лиха.

Нарешті він урвав їх.

— Я певен, що ми тут у великій небезпеці,- сказав він.- І я не розумію, чого нам тут сидіти. Дракон спалив усю цю милу зелень, і, зрештою, настала ніч, холодно. Але я відчуваю своїми кістками, що дракон знову наскочить на це місце. Тепер Смауг знає, як я потрапив до його зали, і можете не сумніватись — він здогадався, де другий кінець тунелю. Як буде треба, він на шматки розтрощить цей схил гори, щоб завалити наш вхід, а коли й ми загинемо під брилами, він тільки дужче потішиться.

— Надто ви похмурий, пане Злоткінс! — відказав Торін. — Чого ж тоді Смауг не завалив долішнього кінця тунелю, якщо йому так хочеться закрити нам доступ до його лігвиська? Цього він не зробив, а то б ми чули гуркіт.

— Не знаю, не знаю… Може, спочатку він хотів спробувати заманити мене до себе, а нині, певне, відклав це діло, сподіваючись швидше нас уполювати цієї ночі, або ж не хоче, без крайньої потреби, псувати свою спочивальню, — але хотів би я, щоб ви не сперечались. Смауг прилетить з хвилини на хвилину, і єдиний наш порятунок — зайти якомога далі в тунель і зачинити двері.

Говорив він так переконано, що гноми нарешті зробили, як він просив, хоча не зачинили дверей зразу, а відклали на потім. Це здавалося їм безглуздям: адже ніхто не знав, чи зуміють вони відчинити двері зсередини, і зовсім не подобалося їм опинитися замкненими в тунелі, звідки був єдиний вихід — через драконове лігвисько. Всюди начебто панував спокій — і надворі, і в надрах гори. Тож гноми ще довгенько сиділи й розмовляли в тунелі, недалеко від прочинених дверей.