Миколаївське небо

Затягнувши дівчину всередину вітальні, я порушив тишу хлопком дверей і брязкотом замків, засувок і засовів. Немов бажаючи заявити, що поруч з нею темрява не страшна мені.

Обнявши Яну, я відчув, що вона тремтить. Я стис її пальці, розтер їх. Погладив холодні щоки, витер сльозинки.

Потім відвів її на кухню і посадив на табурет. Сам же підійшов до газової плити, висунув пластмасову шухлядку кухонної шафи і витяг з неї коробку сірників.

Сірник зайнявся з тріском і яскраво, немов магнієвий спалах, освітив скромний кухонний інтер’єр. Лице Яни на мить перетворилося в неживу маску — блискучі очі-ґудзики, гумові губи, мармурове чоло.

Синьо-червона айстра полум’я виглядала хирлявою і недоглянутою — тиск у газопроводі упав.

Я дістав дві сигарети. Вони були сухими» аж шелестіли. Здавалося, досить іскорки, щоб сигарети спалахнули, немов порох.

Я прикурив їх, нахиливши до палаючої конфорки. Одну з сигарет передав Яні.

Дівчина, вдихнувши тютюновий дим, закашлялася, мов хвора на сухоти. Зігнулася, впираючись долонями в стегна.

Я набрав у велику фаянсову чашку води й поставив її на стіл. Яна простягла мені сигарету, яка диміла, і заперечливо похитала головою. Я взяв сигарету й утопив її в раковині.

Коли кашель стих, вона запитала:

— Це з пачки із золотими хрестами?

Я промовчав, очікуючи, що скаже вона далі.

— Що за тютюн у них? Убивчий, хоч тарганів труй!

— Не зауважував щось. Хоча півпачки убити встиг, — і я на доказ своїх слів розгорнув підопустілу картонну пачку. — Сигарети як сигарети.

Довго мовчали. Я курив, Яна втупилася в підлогу.

— У мене забрали Віталика, — повсякденним тоном вимовила вона. Я здивовано на неї втупився.

Яна підвелася зі стільця й підійшла до мене. Уткнувшись обличчям у мої груди, заговорила:

— Знаєш, я на годинник забула подивитися. Може, восьма була. Може, трохи раніше… Я й мама сиділи в залі, а Віталик у своїй кімнатці спав, у тій, що з балконом. Подзвонили в двері, ну я відчиняти й пішла. Поки підійшла, двері й вилетіли. Бачиш? — вона підняла халат і провела пальцем уздовж ключиці. — Не бачиш — темно. Синець тут… Віталик і не плакав навіть. Замість нього я репетувала. Репетувала, у ногах плазувала — все марно. Знаєш, що вони на прощання мені сказали? «Дівуля молода — дасть Бог, понароджуєш. Але якщо знову без чоловіка, я тебе, шльондру» до урків своїх на ніч засуну». Тоді я й помітила, що це сусіда наш, з першого під’їзду. Він заступником начальника райвідділу міліції працює. Завжди жалісливий такий: «Як так, пацан без батька росте?» А сам на мої ноги коситься, сволота…

Я заплутався у її сумбурних поясненнях.

— Яно, будь ласка, постарайся трошки доступніше. Я зовсім не розумію, навіщо їм відбирати в тебе Віталика.

— Вони не пояснювали, — втомлено вимовила вона. — Не знаю, Сашуню, навіщо їм Віталик! Але боюся я за нього, боюся. Страшні вони. І — однакові якісь, на роботів схожі. Однаковий одяг, однакові лиця. А на лицях — однакові посмішки, солоденькі такі, самовпевнені, — полум’я конфорки, глухо хлопнувши, згасло.