У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Іноді ми минали зведений на лісовому березі будиночок, схожий на загублену десь геть на стирчку дачу, що тільки й бачила на світі оцю річку, яка полоскала їй ноги. Біля вікна, прикипівши очима до човна, пришвартованого недалеко од хвіртки, стояла молода жінка, чиє замислене личко й ошатне одіння свідчили, що вона нетутешня й що, так би мовити, поховала себе в цих нетрищах, аби скуштувати гіркої втіхи від свідомосте, що її ім'я, а надто ім'я того, хто розлюбив її, тут невідомі. Та ось вона неуважно здійняла погляд, почувши за бережняком голоси перехожих, із яких, ще не бачачи облич, могла пересвідчитися, що вони не знають і зроду не знатимуть того зрадливця, що нічого в їхньому минулому не носить його сліду і що нічого в їхньому прийдешньому його й не носитиме. Відчувалось, вона зреклася світу добровільно і, покинувши краї, де могла бодай узріти свого коханого, обрала собі інші, які ні разу його не бачили. Я помітив, як жінка, повернувшись із прогулянки, де аж ніяк не могла з ним здибатися, стягала зі своїх упокорених рук довгі рукавички, вкладаючи в цей рух уже зайву тепер Грацію.

Проходжуючись на ґермантську сторону, ми ніколи не добиралися до джерел Вівонни, про які я часто думав і які малювалися мені такими далекими, такими неймовірними, аж, дізнавшись, що вони-таки в нашому департаменті, за кільканадцять кілометрів од Комбре, був уражений, як того дня, коли почув, нібито на землі справді є таке місце, де во врем'я оно зяяло війстя до пекла. Так само ніколи не доходили ми й до крес, до яких мені так кортіло добратися, — до самого Германта. Я знав, там замок дюка й дюкині

Ґермантських, знав, то люди реальні, сущі, проте щоразу, коли думав про них, уявляв їх собі чи то на Гобелені — на взір графині Ґермантської в Коронуванні Естер у нашій церкві, чи то в мінливих барвах, як Жільберт Лихий на вітражі, де з капустяно-зеленого він робився слив'яно-синім залежно від того, чи занурював я ще руку у святу воду чи підходив до наших стільців. Або ставав зовсім безплотним, як образ Женев'єви Брабантської, родоначальниці Ґермантів, — чарівний ліхтар водив її по шторках моєї кімнати чи змушував дертися на стелю. Коротше, я уявляв їх собі завше оповитими таємницею меровінзької доби і скупаними, наче у промінні призахідного сонця, в жовтожарі, — це світло випромінював сам склад «ант».

А все ж вони, просто як дюк і дюкиня, були для мене живі, хоча й незвичайні істоти, зате дюкова їхня сутність розширялася до безмежжя, зречевлювалась на те, щоб замкнути в собі Германт, де вони герцогствували, всю сонячну ґермантську сторону, Вівонну, латаття, крислаті дерева та безконечну вервечку прекрасних літніх днів.