Бурелов

— Цікавий чолов’яга цей Професор Темрявознавства, — озвався дрібногоблін скигливим гугнявим голосом. — Без кінця ворогує із Найвищим Академіком. — Він скрива поглянув на Живчика в надії з’ясувати його думку, перш ніж провадити далі.

Живчик пирхнув.

— Узурпатор є узурпатор, — вирік він.

Камінний Штурман неспокійно засовалася. Санктафракс кишів нишпорками.

— А ким же ще йому бути? — відрубав, повертаючись до неї, юний капітан.

— Багато хто так гадає у вікодавньому плавучому місті, — глибокодумно закивав головою дрібногоблін. Він звів очі й зустрів Живчиків запитальний погляд. — Далебі, я не з тих, хто дослухається до пліток, — не вгавав перевізник, — але подейкують, ніби дні Вілнікса Помполніуса лічені.

Живчик мовчки слухав.

— Ясно, у всьому винен він сам. Він що, гадав, спілчани його цілуватимуть, коли він перестане постачати їх фракспилом? Га?

— А може, просто вже нічим постачати? — висловив здогад Живчик.

— Цілком з вами згоден. Якщо ні для спілчан, ні для академіків з нього жодного пуття, то скільки, по-вашому, він ще зможе чіплятися за владу? Га? — Дрібногоблін глибоко втяг у себе повітря. — Якщо вам цікава моя думка, саме спілчани й доберуться до нього перші. Ох, і не люблять же вони, коли їх водять за носа! — вигукнув він і з усього маху чикнув собі пальцем по горлянці. — Чи ясно я висловлююсь?

Живчик кивнув головою, але від коментарів утримався. Йому сяйнула думка: якщо Вілнікс Помполніус коли-небудь прибере до рук скриню з бурефраксом, то не тільки здихається всіх своїх клопотів, а й увічнить свою продажну владу.

Вони мовчки піднялися нагору, де дрібногоблін скочив на причал, щоб допомогти Живчикові та Камінному Штурману витягти їхній нелегкий вантаж.

— Пройдете оцією стежкою аж до кінця, а тоді візьмете ліворуч, — сказав він. — І вийдете просто на стародавню Вежу Дощознавців. Вона одразу впаде вам в око.

— Спа… спасибі, — подякував Живчик і вражено закліпав очима. Краса міста, розпростертого перед ним, приголомшила хлопця.

По-перше, те, що дрібногоблін називав стежкою, насправді виявилося широким проспектом, вимощеним у вигляді мудрованого орнаменту червоними, чорними та білими кахлями і лямованим обаполи вежами, злотосяйними у світлі призахідного сонця. О, що то були за вежі!

Одна не була схожа на іншу, проте не поступалася гожістю своїм сусідкам. Декотрі пишалися мінаретами, декотрі шпилями, траплялися й вежі, увінчані банями з мозаїкою із дзеркал та самоцвітів. Деякі мали башти із дзиґарями, ще деякі — дзвіниці. Одні могли похвалитися широкими вікнами із кришталевими шибами, інші — цілими гронами ромбоїдальних пройм. Одні були такі тендітні, що гойдалися на вітрі, інші — приземкуваті й дебелі.