Гілея

Молоді вони були чи старі, дід Опанас не знав, бо все зливалося в нього перед очима. На Парамоновому весіллі ще добре бачив чабан, а коли добрався до потравленого лісу, наче сіра пелена опустилася перед ним. Думав, що то від сліз, аж ні: сльози висохли, а туман не розвіявся.

Нові чабани принесли дідові акта про передачу отари, щоб підписав, але Опанас відмовився.

— У степу підпишу. Хочу з отарою попрощатися.

І пішов. Дорога ледь туманіла, але тут, в степу, Опанас не міг заблукати: стільки ж років ходив по ньому! Зараз він не бачив степу, але відчував, як той торкався до нього запахами пізньої осені.

— Уже прийшли, діду! — гукнув старший чабан.

— Знаю, — дід Опанас зайшов в отару, наче забрів у зарослий вовною став.

Терлися об ноги теплими боками вівці, лизали руки ягнятка. Дід Опанас шукав Графа.

— Жени Графа, — сказав чабан Жуку, і той прокладав йому дорогу.

Дід Опанас підійшов до Графа, взяв за роги і нахилився: бачив розпливчатий контур великої голови. Граф слухняно пішов за чабаном. Так вони вдвох і вийшли з отари.

Дід Опанас сів на землю, і тепер Граф дивився просто в зажурені очі чабана. Він пам’ятав ці очі й шкарубкі руки ще змалечку. Граф витягнув шию і потерся вогким ротом об чабанову бороду.

— Прощаюся з вами, — сказав дід Опанас. — Не буду вже вас пасти, не буду стригти, не буду заганяти в кошари, коли настане негода... І тебе, Графе, не побачу більше. Якби ти був розумний, то прокляв би тебе навік і здав би на м’ясопоставку за те, що таке горе приніс ти на наш хутір... Тепер мені до могили не буде спокою, бо, якби я не лишив отари, то зеленіли б лісочки. Все одно проклинаю тебе...

Граф нижче опустив голову і, здалося, сказав чабану:

«Я не знав, що то ліс... Я ніколи не бачив лісу... Ми їли зелені гіркуваті вінички. І я досі не знаю, за що нас били кілками і вилами люди... Ми так перелякалися, що ти сам нас три дні збирав по степу... Я — баран, я — не винен...»