Крейдяна Людина

— Мабуть, я не дуже добре знаюся на людях.

— Не треба себе звинувачувати, Еде. Дехто вміє віртуозно брехати.

Так, твоя правда.

— Мамо, ти пам’ятаєш Ханну Томас?

Вона супиться.

— Так, але я не розумію…

— Хлоя — донька Ханни Томас.

За скельцями окулярів її очі трохи розширюються, але вона не втрачає самовладання.

— Он воно що. Це вона тобі сказала?

— Ні. Мені сказала Ніккі.

— Ти говорив з Ніккі?

— Я зустрічався з нею.

— Як у неї справи?

— Напевно, так само, як тоді, коли ти зустрічалася з нею п’ять років тому… і розказала, що насправді сталося з її татом.

Западає тривала тиша. Мама опускає голову. Її руки скоцюрблені, помережані синіми венами. Мабуть, саме руки завжди нас видають. Видають наш вік. І нашу знервованість. Мамині руки могли робити дивовижні речі. Вони могли розплутувати моє скуйовджене волосся, лагідно торкатися моєї щоки, промивати і заклеювати пластирем розбиті коліна. Вони вміли робити й інші речі, що їх деякі люди вважали не такими приємними.

Нарешті мама каже:

— Це Джеррі мене переконав. Я все йому розповіла. Мені навіть полегшало після того зізнання. А він допоміг мені зрозуміти, що Ніккі треба довідатися правду.

— То де ж ця правда?

Вона сумовито всміхається.

— Я завжди казала тобі ніколи не шкодувати. Ти ухвалюєш якесь рішення, бо на той момент маєш для цього вагому причину. Навіть якщо пізніше твоє рішення виявиться хибним, тобі з ним жити.

— Минулого не повернеш.

— Так. Та іноді з ним тяжко змиритися.

Я чекаю. Мама зітхає.

— Ханна Томас була вразливою дівчиною. Легко піддавалася на маніпуляції. Завжди шукала собі кумирів. На свою біду, вона знайшла його.

— Отця Мартіна?

Мама киває.

— Вона прийшла до мене одного вечора…

— Я пам’ятаю.

— Пам’ятаєш?

— Я бачив, як ви сиділи у вітальні.

— Вона мала б записатися на прийом до клініки. Я мала б на цьому наполягти, але бідолашна дівчина була така засмучена, вона не знала, до кого звернутися, тому я впустила її додому, заварила їй чаю…

— Незважаючи навіть на те, що вона була однією з протестувальників?

— Я лікар. Лікарям не випадає судити. Вона була вагітна. Чотири місяці. Вона боялася зізнатися своєму батькові. А їй було лише шістнадцять.

— Вона хотіла залишити дитину?

— Вона сама не знала, чого хотіла. Вона була малою й наляканою дівчинкою.

— То що ти їй сказала?

— Спочатку вона не хотіла зізнаватися, хто батько, а потім її ніби прорвало. Вона казала, що вони з отцем Мартіном кохали одне одного, але церква хотіла їх розлучити. — Мама хитає головою. — Я дала Ханні найкращу пораду, яку тільки могла знайти, і вона пішла, трохи заспокоївшись. Мушу зізнатися, що її історія неабияк мене схвилювала. Мене сповнювали суперечливі почуття. А потім, коли того дня під час похорону її батько увірвався до церкви і звинуватив Шона Купера у зґвалтуванні…