Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Низько схилившись над своїми руками, Вершник прошепотів — «Тхаефатхан», і його кулаки миттю відчули поколювання безлічі дрібних невидимих голочок, так, ніби він упав у зарості жалкої кропиви. Відчуття було таке разюче й неприємне, що йому кортіло підскочити і якнайдужче розтерти свої руки. Тим не менше, юнак усе ж таки стримався. Він сидів не поворухнувшись і спостерігав за тим, як шкіра на його кісточках спочатку набрякла, а потім обернулася на білі мозолі завтовшки в півдюйма. Вони нагадували рогові нарости, що утворюються на кінських копитах. Припинивши дію магії, юнак став задоволено розглядати свої мозолі, що височіли над кожною кісточкою, ніби мініатюрні гори. Тепер його руки поважчали й набули нової сили, проте він так само, як і раніше, вільно рухав пальцями, не відчуваючи жодних незручностей. «Може, це й огидно на вигляд, — думав він, потираючи мозолями правої руки об долоню лівої, — може, з мене й сміятимуться, але мені начхати — ці мозолі врятують мене від смерті».
Радіючи з того, що ось так, зовсім несподівано, знайшов вихід зі складної ситуації, Вершник ударив куполоподібну каменюку, яка стирчала із землі за півметра від нього. Повітря сповнив глухий звук, проте Вершник майже нічого не відчув. Удар по каменюці нагадував удар по рівній дошці, кілька разів загорнутій у товсту тканину. Набравшись сміливості, Ерагон дістав із торби золоту каблучку Брома й вдягнув її на палець, переконавшись у тому, що мозолі були значно вище, ніж коштовний подарунок Брома. Потому він ударив камінь удруге, проте удар вийшов такий самий, як і першого разу, тобто не завдав Вершникові жодної шкоди.
— Що це ти там робиш? — поцікавилась Арія, поглядаючи на нього крізь вуаль свого чорного волосся.
— Нічого, — знизав плечима юнак і витягнув перед собою руки. — Мені раптом здалося, що варто трохи змінити форму своїх кулаків перед тим, як іще раз доведеться битися з кимось голіруч.
— Тобі буде важко носити рукавички, — зиркнувши на його кісточки, мовила Арія.
— Я завжди можу їх зрізати, і все буде гаразд, — не забарився з відповіддю Ерагон.
Схвально кивнувши, ельфійка знову поринула в споглядання вогню. Ерагон тим часом приліг на землю, спершись на лікті й випроставши ноги. Він був упевнений в тому, що зможе перемогти в усіх битвах, які чекали на нього невдовзі, однак загадувати далі не наважувався. Адже якби він зараз бодай на мить замислився про те, чи вдасться йому із Сапфірою перемогти Мертага або Галбаторікса, то його серце неодмінно б узяли в крижані лещата страх і неспокій. Споглядаючи мерехтливий вогонь, Вершник намагався забути про всі свої страхи й про той тягар відповідальності, що лежав на його плечах. Плавне перетікання вогню повільно заколисувало юнака, й незабаром у його голові повільно, ніби сніжинки в зимовому небі, загойдалися уривки фраз, думок і образів. Він уже був поринув у сон, як серед хурделиці думок перед ним постало обличчя того воїна, який благав пощади. Ерагон почув його скиглення, побачив його заплакане обличчя, а потім слух юнака стрілою пройняв глухий звук, що з ним під його дужими руками Вершника хруснула шия бідолахи.
Аби позбутися цих жахливих видінь, юнак зціпив зуби й глибоко втягував крізь них повітря, відчуваючи, як усе його тіло вкривається маленькими липкими краплинками поту. Він крутився на місці й намагався відігнати від себе образ солдата, проте йому не вдавалося із цим упоратись. «Щезни! — несподівано гаркнув він, втративши рештки самовладання. — Це не моя вина. Якщо хочеш когось звинувачувати, то звинувачуй Галбаторікса. Я не збирався тебе вбивати!»
Із темряви, що огорнула мандрівників, долинуло моторошне виття вовка. Тієї ж миті з різних кінців долини відгукнулося безліч його сірих побратимів, і невдовзі весь простір навколо Арії та Ерагона сповнився тремтливо-тужливою мелодією. Виття було таким зловісним, що у Вершника аж волосся стало сторчма. Якоїсь миті це завивання злилося в один звуковий потік і стало нагадувати бойовий клич ургалів перед нападом.
Ерагон неспокійно засовався на місці.
— Заспокойся, — прошепотіла Арія. — Це вовки… І вони не зроблять нам нічого лихого, ти ж сам знаєш. Вони просто вчать своїх малят вити й ніколи не підпустять їх до істот із таким дивним запахом, як ми.
— Вовки не там, — мовив Ерагон, охопивши себе руками, а потім постукав себе по голові й додав, — вовки ось тут.
Арія з розумінням кивнула. Її різкий рух страшенно нагадував рухи птаха, і це ще раз свідчило про те, що вона не була людиною, хоч і мала людську подобу.