Глибинний шлях

— Північна! — гукав він.

— Слухаю, — ослаблим голосом відповів я.

— Хто це?

— Я, Кайдаш.

— Макаренко послав робітників перевірити електро-будку, що передає струм у Північну штольню. Можливо пощастить дати вам струм. Скажіть бригадирові, нехай спробує зрушити літостат і пробивається до виїмки.

— Слухаю. Розмовляти більше не можу, — відповів я, втрачаючи силу. — Телефонний зв’язок припиняємо. Прощайте!

Коли вимовляв це, голос у мене затремтів. Здалося, що хтось у відповідь мені ледве чутно прошепотів: “Прощайте!” Але його перебив сердитий голос Кротова:

— До побачення!

Я кинув телефонну будку і, вибиваючись із сил, поплив до літостата. Мене там нетерпляче ждали. Бригадир Набокін уже не спав, він стояв між техніком та дівчиною і вражав своїм спокоєм та досить байдужим виглядом.

— Як ся маєте? — першим спитав він мене і навіть розсердив цим запитанням.

Але, як це часто зі мною трапляється, я змінив своє ставлення, до нього, бо відчув у цьому бригадирові людину, що дуже серйозно зважує обставини, але може пожартувати в хвилину смертельної небезпеки.

— Послали допомогу, — відповів я, вилазячи на літостат.

Тепер було неважко зробити, бо вода лише сантиметрів на два стояла нижче майданчика, який ми називали капітанською палубою.

— Що трапилось? — спитала Ліда.

— Греблю якусь прорвало…

І я пожалкував за свої слова: так злякано глянув на мене Гмиря.

— Греблю? — хрипко перепитав він мене.

Очевидно, це загрожувало великою небезпекою, але сам я не знав, що то за гребля і де вона.

— Макаренко спустився в шахту і обіцяв нас врятувати. А вам, — я звернувся до бригадира, — наказано приготувати літостат і, коли налагодять подачу електроенергії, пересунутися ближче до виїмки.

— Хай подають. Тільки досі нічого у них не виходило. Зараз включу мотори.

Машиніст поліз у кабіну управління. Вода вже доходила до капітанської палуби, і ледве помітний струмок побіг під ноги.

— Що це за гребля? — спитав я Гмирю.

— Ізоляційна гребля. Вона мала захищати штольню і тунель від підземної ріки, яку виводили з озера.

— Це дуже небезпечно?

— Шлюз можна ще закрити, а прорвану греблю не залатаєш. Вся вода з озера повинна витекти сюди.

— Але нас обіцяють врятувати.

— Якщо встигнуть.

Після цього запанувала мовчанка. Кожен думав свою думку, шукаючи виходу із скрутного становища, але ніхто, звичайно, нічого знайти не міг. У мене майнула була думка спробувати пропливти штольню і тунель до вихідного ліфта. Може, я і доплив би, але як же товариші?..

А вода прибувала, вода доходила нам уже до литок. В цей час з кабіни управління виліз бригадир.

— Слухайте, хлопчики, — посміхаючись, звернувся він до нас, — до мене вже вода просочується.

Ми ждали, що він казатиме далі.

— Мотори поки що не працюють. Але мені треба там сидіти, може ж таки подадуть електроенергію. Отож я хочу замкнутися по-справжньому. Кабіна зачиняється герметично, тільки повітря там вистачить не більше як на годину. Ви лізьте наверх, там є дві висувні драбинки, ще на півметра підійметесь. Хоча мене вкриє водою, я все ж потім вискочу. Тут є трубка. В крайньому разі ви зможете гукнути в неї, але її скоро заливатиме водою. Щоб знати, чи ми живі, будемо перестукуватися. Коли треба буде зупинити літостат, — може, він піде, — то стукайте ногами. Якщо буде допомога, то хай один постукає разів десять, раз у раз, я тоді вилізу.