Вершник без голови

Не минуло й хвилини, як молодий плантатор був одягнений у свій звичайний костюм — штани та бавовняну креольську блузу, — і, скорившись волі двоюрідного брата, квапливо йшов за ним садовою доріжкою, хоча й досі не розумів, навіщо той так безцеремонно підняв його з ліжка.

— В чому річ, Касе? — запитав він, побачивши, що Колхаун зупиняється. — Що все це означає?

— Зараз сам побачиш. Стань отут біля мене. Подивись між ті дерева, під якими стоїть човен. Бачиш там що-небудь?

— Щось біле. Схоже на жіночу сукню… Так-так… То жінка!

— Атож, таки жінка. І хто вона, по-твоєму?

— Не можу сказати. А хто?

— А поруч неї ще одна постать, темна…

— То начебто чоловік?.. Еге ж, чоловік.

— А хто він, як ти гадаєш?

— Звідки мені знати, Касе. А ти знаєш?

— Знаю. То Моріс-мустангер!

— А жінка?

— Луїза, твоя сестра… в його обіймах! Наче вражений кулею в серце, юнак похитнувся,

а тоді кинувся вперед.

— Стривай! — сказав Колхаун, схопивши його за руку. — Ти забув, що в тебе немає зброї. А той негідник, я знаю, озброєний. На, візьми оце і оце… — Він дав двоюрідному братові свій револьвер і ніж. — Я хотів був сам з ним розправитися, ще тоді, одразу ж, але подумав, що краще буде тобі, братові, покарати кривдника твоєї сестри. А тепер іди, хлопче! Тільки пильнуй, щоб не влучити в неї, але йому нізащо не дай утекти. Ніяких слів чи попереджень. Тільки-но вони розступляться, стріляй йому в живіт, а як буде мало шести куль, добий ножем. Я стоятиму поблизу і, коли треба, допоможу тобі. Ну, йди! Підкрадься тихенько і пошли того мерзотника просто в пекло!

Та Генрі Пойндекстер не потребував тих блюзнірських порад. Адже то була його сестра, його прекрасна сестра — заблудла й занапащена!..

В одну мить він опинився поруч і став перед лиходієм, що зганьбив її.

— Підлий негідник! — крикнув він. — Зараз же забери свої брудні руки від моєї сестри! Луїзо, відійди і дай мені вбити його! Відійди, сестро! Відійди, кажу!

Коли б Луїза послухалася брата, то цілком можливо, що в наступну мить Моріс Джеральд уже не жив би; хіба що в нього стало б духу вистрілити першим і самому вбити Генрі Пойндекстера — а зробити це, з його досвідом і вмінням орудувати своїм шестизарядним «кольтом», йому було б неважко.

Та, замість витягти з кобури револьвер чи ще якось захищатися, він лише намагався вивільнитись із обіймів дівчини, що вперто не відпускала його, і, як видно, боявся тільки за неї.

Генрі теж не міг вистрілити в гаданого лиходія, бо боявся влучити в сестру, і, стримуваний цим побоюванням, усе не спускав курка.

Виникла мимовільна пауза, що зрештою стала рятівною для всіх трьох. Луїза, миттю збагнувши ситуацію, нараз випустила з обіймів свого коханого і майже в ту саму мить обхопила руками руки брата. Вона знала, що Моріс не візьметься до зброї. Тільки Генрі міг накоїти лиха, і треба було спинити його.

— Іди звідси, йди! — гукнула вона до мустангера, силкуючись вдержати юнака, що не тямив себе з гніву. — Брат хибно зрозумів те, що бачив. Іди, я сама йому поясню. Ну ж бо, Морісе, йди!