Спогади командарма (1917-1920)
- Автор: Омелянович-Павленко Михаил Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 9668201248
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спогади командарма (1917-1920)». Краткое содержание книги:
Документально-художнє видання.
Вирушивши з Вільшани, Київська дивізія в перший день зустрілася в селі Сухинах (30 січня) з кінним большевицьким загоном, у числі до 100 шабель, обеззброїла його й рушила на Черкащину, в район Шелепуської волости, звідки 3 лютого провадила спільні акції з Волинською дивізією на Канів і демонстрацію на бік Переяслава.
30 січня в районі Шелепуської волости, в с. Байбузах, дивізії догнав полк Чорних Запорожців[64], який відірвався від Запорожської дивізії. Командир Чорних Запорожців, полковник Дяченко, повідомив отамана Тютюнника, що він від селян одержав інформації, що ніби-то в районі Єлизавету дивізія мала бої і втратила частину обозу.
5 лютого, після операції в районі Канева обидві дивізії, скупчивши кінноту під керуванням отамана Тютюнника, переправилися в район Сміла — Бобринська. Піхотою й обозом керував отаман Загродський. Піші частини дивізії через Руську-Поляну (повз Черкаси) були перекинуті в село Вергуни. Під час походу був такий мороз що було чимало обморожених, а один козак замерз.
Вже в цей час у дивізіях бракувало набоїв. Гадалося, що з захопленням Сміли буде можливість достати там набоїв.
Операція, яку повела кіннота в районі Сміла — Бобринська, вдалася не цілком. Причиною до того був надзвичайно трудний для кінноти марш через ліси з Байбуз до Білазірря, чому атака замісць ранку була переведена в день, а з другого — через, як передає отаман Тютюнник, неточне виконання наказа полком Чорних Запорожців, який повинен був іти в обхід Сміли на Бобринської, а в дійсності на Смілу не пішов, і тим самим дав можливість ворогові оправитися й перейти до контрнаступу.
Смілу після 3-ох годин по захопленню довелося залишити. Дивізії примушені були, таким чином, змінити маршрут.
Після вироблення плану дальшого маршу, дивізії рушили на Черкащину й на початку лютого Київська й Волинська дивізія зосередилися на південь від Черкас (в районі с.с. Ломовате — Солонківці — Худоліївка).
7 лютого 5-ий Кінний полк Київської дивізії захопив Черкаси і, не зважаючи на контрнаступ ворога, тримав його три доби, після чого, згідно з наказом, залишив місто.
У Черкасах було видруковано багато агітаційної літератури.
В цьому районі дивізії перебували аж до 11 лютого, коли дійшло до обєднання Запорожської дивізії з иншими.
До цього слід додати, що похід Північної групи був добре задуманий її командуванням і вміло та щасливо виконаний; він зміцнив на всій Київщині, а почасти й Чернигівщині думку про існування нашої Армії; знайшов він відгук і в столиці України, київі, а що головніше — сприяв заходам: привести до ладу повстанчі організації в цілій зазначеній окрузі.
(Маршрут групи — схема 5-а; там-же маршрут Чорного кінного полку).
Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів сталася на одному з перших наших маршів після зустрічи з отаманом Гулим-Гуленком. Вже зовсім смеркло, коли наша кіннота входила в село; я їхав на чолі відділу; проїхали ми вже майже третину села, як підїхав до мене старшина-квартирієр і тихо доповів, що в селі перебувають чоловіка 5–7 червоних лотишів, які намагаються взяти з села до 100 підвід. "Добре — кажу я — побачимо". Дійсно, недалеко стояла група червоних жовнірів; одягнутих у стару російську форму з причепленими до грудей червоними стрічками.
Один із них, трохи на підпитку, підійшов просто до мене й запитав: "Ви, товаріщ-командир, вєдь наш?" На запитання я відповів йому запитанням: "А ви тут что дєлаєтє?" Так завязалася розмова, і я довідався від нього, що недалеко, верстов 6–7 від нас, розташувалася бригада лотишів понад 6,000 багнетів, яка на другий день мала вирушити на Єлизавет. Ця бригада пересувалася весь час на хурманках, і через те, після розрахунку, з цього села їм припадало було взяти до 100 підвід.
"Нєт, уж, товаріщі, как хатітє — відповів я — а подвод я вам столько нє дам; нам самім оні будут нужни, бєрітє 25, больше нє дам".
Так я з ними і полагодив.
Все було добре, але один із цих лотишів — "комісар" (жид по національності) побігав трохи між козаками і зник.
Ранком другого дня я почув грюкіт у двері — "увійдіть", відповідаю.
Увійшов військовий без жадних відзнак, але по всій постаті було видно людину інтелігентну, років тридцяти.
Рекомендується: "Товаріщ-помошнік командіра N-ой латишской брігади", — показує мені свої документи.
Привіталися, я попрохав "товариша-помішника" сісти й запитав, в чому полягає його справа. Глянувши на свого адютанта, сотника Миколаєнка, я спостеріг його велике занепокоєння.
Спочатку "товариш-помішниік" націлявся, як йому підійти до розмови, а нарешті сказав, що "комбріг" дуже стурбований присутністю міцної групи кінноти в близькому запіллі Червоної армії, яка, видимо не належить до Червоної армії", а через те він прохав-би дати йому відповідні пояснення для переказу "комбрігові".
Я підійшов до діла просто й рішуче.
Я зясував йому, що про присутність бригади лотишів я знав ще вчора й, коли-б у мене були які-небудь ворожі заміри проти них, то ми напевно були б напали на них ще вчора, або відійшли в иншому напрямі, на що ми мали досить часу.
Ця аргументація остільки докладно зясувала наше поступовання, що помішник комбрига цілком з неї задовольнився; але щоб додати остаточну належну форму цій справі, я йому порадив звернутися до повстанчих загонів отамана Гулого-Гуленка.
Далі вже наша розмова перейшла на тему дня в ширшому значінню, при чому в першу чергу дісталося "золотопогонникам", як звали звичайно большевики добровольців; я вихваляв лотишів, а той не був у боргу і вихваляв наших партизанів; побалакали, посміялися; помішник комбрига уклонився, дзенькнув острогами і, цілком задоволений, поїхав додому.
А в той час, треба зазначити, лотиська бригада була на поготові: гармати її були звернені на нас.
Прийшлося витримати характер до кінця дня і залишатися на місці своєї стоянки; а скоро смеркло, налагодивши попереду все, як слід, для походу, ми вирушили й крутими манівцями перейшли до Старообрядської колонії, що була верстов за 30 від неприємних сусідів.
6 лютого в великому селі Цибулеві (10 верстов на півн. захід від ст. Знаменка) штабова колона наша робила денний відпочинок. Отаман Гулий ждав підходу своїх партизанів і взагалі мав полагодити де-які організаційні справи, відносно настроїв околишнього селянства він був цілком певний.
В самому містечку, крім невеликого відділу чоловіка в 120 партизанів Гулого, стояв ще мій штаб; кінні ж частини наші були розміщені по присілках, — верстов на 4–6 (Шутівка).
7 лютого, так приблизно в 11 чи 12 годині почувся перший гарматній стріл. Вибігаємо з хат, дивимося, а на небі ще не розійшлася біла хмарка, від шрапнельного вибуху; за першим вибухом — другий, третій, та все з боку залізниці… З усіх боків збігаються люде, та все гукають — червона кіннота.
64
Марш полку Чорних Запорожців (після звіту полковника Крата
З 6 по 15 січня полк знаходився в Голованівську. 15-го провадив демонстрацію на Гайворон — Бершадь. 17-го, повертаючи з Бершади, полк йде на хвості колони Добрармії. Переднівка до 20-го січня й шукання звязку з Українською армією. (Наказа не одержано). Діставши відомості, що армія пішла на Синюху, полк теж переправляється біля села Тернівка; 20 січня полк в Пилявці. Добровеличка занята Добрармією. 24-го марш на Якимівку по слідах Тютюнника. Звязок знов загублено. Хуртовина. 25 січня — Петроострів. 26 січня форсований марш через залізницю коло ст. Іскрино під загрозою большевиків до містечка Вільшани, 30 січня в районі Корсуня зустріч із Соколовським і Грозним. В Байбузах зустріч із 5-м Кінним полком.
Про цей "марш-нальот" Чорних — п. С. оповідає: "З тим полком вирушив і я, як політичний референт Уряду У.Н.Р. для звязку з повстанцями Балтського повіту, з якими я минулим літом працював проти комуністів. Голованівськ був захоплений 24 грудня по ст. ст. Ворог відступав дальше на Богопіль — Голту. Не зважаючи на велике болото, коли не тільки возом було неможливо їхати, а навіть верхи на конях, полковник Дяченко з двома сотнями кинувся переслідувати ворога. Третю сотню він кинув на станцію Голованівськ, аби знищити залізницю, яка функціонувала. Здогнано ворога біля села Пушкова. Забрано у нього велику кількість обозів і ріжного військового технічного майна, а головне набоїв та кулеметів і до 100 полонених. Відпочивши в селі Липовечки, на другий день Різдвяних свят полк атакував села Богопіль, Голту й Орлик. Тут довелося нам зустрічати досить великі ворожі сили, але персональна хоробрість і відвага полковника Дяченка, а також хоробрість козаків, не зупиняли провадження дальшої операції. Застави ворожі, які були висунені перед селом Богопіль, були порубані дощенту — до одного чоловіка, і ворог утік із міста Богополя зовсім дезорганізовано через Буг у Голту, а з Голти на Вознесенськ. Дорога на Вознесенськ була відрізана, бо там повстали селяне, і ворог тричі вертався до Голти, силкуючись пробити шлях на Вознесенськ. В Богополі багато було захоплено військового майна, головно награбованих речей, ріжних речей домашнього вжитку; межи речами находили річі з жіночого туалету, що, правдоподібно, належали співачкам шантану, яких, очевидно, пограбовано. Паніка у ворога була така сильна, що старшини, з яких головно складалася армія, забули всі приписи пристійности та звичайности, лишали своїх жінок і дітей, перерізували посторонки від запряжених коней, сідали на них та утікали верхи. Підводчики були в більшості селяне, які не давали офіцерам коней, за що дуже часто переплачували життям. Розігнавши ворога полковник Дяченко зі своїм загоном вернувся до Богополя, підібравши по дорозі все майно й полонених. Поміж полоненими було майже 50 % жінок. По відомостях полонених бракувало тільки губернаторші. Втрат людьми з нашого боку не було, були лише ранені коні. Відважний нальот на Богопіль навів паніку і на Добровольчу армію, і на ті ворожі загони, що стояли в Кривому Озері, але шлях відступу був їм відрізаний.
Місцеве населення Богополя, Голти й Орлика, довідавшись про присутність Армії У.Н.Р., прислало делегацію, яка сказала, що населення цих місцевостей, особливо жиди, готові прийняти на повне утримання яку вгодно кількість полків Армії У.Н.Р., аби цей полк заняв місто і визволив його від гніту Добровольчої армії. Добровольці страшенно знущались над населенням, головно над жидами. Кожний день вішали й розстрілювали біля 10 жидів. Вулиці жидівських кварталів уявляли з себе кладовище. Такі самі картини можна було бачити й у Кривому Озері. Загонами Добровольчої армії командував князь Голицин і полковник Попов. Добровольчі загони складалися зі старшин Терського козацтва і чеченців. В цім районі полк Чорних Запорожців поповнився новими силами.
В часі цього маршу доводилося нам стрічатися з невеличкими комуністичними відділами, які все держались ніяково. Очищали нам дорогу, не вступаючи з нами до бою. Ми їх не переслідували, але, як-що попадали до нас в руки, обезброювали і виряжали на Московщину, як непотрібний на Україні елемент. В короткому часі дивізія осягнула зазначених точок. Тимчасом большевики зачали свою головну роботу — агітувати проти українських військ між населенням, говорячи, що ніби-то вони разом із нами і на Україну ідуть тільки з метою, щоби помогти повстанцям у боротьбі з Деникінцями, знищити Добровольчу армію, після чого вернуться в Московщину, не втручатимуться в справи України, визнають самостійну Україну і т. д. Нашими агентами було установлено, що вони розповсюджують офіціяльний наказ Троцького про визнання самостійности України і повне невтручання в діла Українського народу.
Контр-агітація з нашого боку мала великий успіх, і комуністи не мали впливу на населення. Їм спочатку селяне недвозначно говорили, що вони їх не визнають. Разом із тим довелося нам знову мати до діла з добровольчим загоном. Бували часи, коли ми продиралися коридором, з одного і з другого боку маючи ворога, але завдяки умілому маневруванню нашого командування проходили щасливо, без жадних втрат. Київська й Волинська дивізія вийшли в район Ольшани; Запорожська і Залізна дивізії — в район Медведівки, Чигиринського повіту. Був визначений відпочинок, бо холод не давав далі провадити маршу.
Розвідка встановила, що в Черкасах, Смілій та Бобринській розположено комуністичні бази. У Смілій до всього і штаб 65 дивізії. Наші дивізії повели наступ на ці міста і в результаті була захоплена Сміла і Бобринська, при чому у Смілій пощастило захопити всі обози й технічний курінь із усім його майном, а в Бобринській — набої. Потім кінний полк Київської дивізії захопив місто Черкаси, а кіннота Волинської дивізії — місто Канів. Ворог, який виступав активно проти нас, був перерубаний, а частину було полонено: у Смілій до 500 чоловіка і так само було полонено в Черкасах та Каневі. З допиту полонених виявилось, що вони насильно були мобілізовані в центральних губернях Московщини і під загрозою перевезені на Україну. Просили допомогти, щоб відправити їх по домах. Просьбу було задоволено, і партіями по 300–400 чоловіка їх відпущено. Комуністи панічно втікали в ріжних напрямках, а повстанці-селяне їх по дорозі ловили і нищили. З нашого боку втрати: двох із полку Чорних Запорожців досталось до полону, з рештою обійшлось щасливо. Після переведення всіх операцій вся Північна Група пішла на обєднання з рештою дивізій Армії. Обєдналися в районі села Медведівка.