У чорних лицарів
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #2
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Харківська книжкова фабрика ім. Фрунзе "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «У чорних лицарів». Краткое содержание книги:
У чорних лицарів - друга книга роману. В ній розповідається про дальшу долю розвідника Григорія Гончаренка.
У повоєнний час Григорій потрапляє в дуже складні обставини, але завжди діє винахідливо, самовіддано, сміливо, як і належить радянській людині.
Пригодницький роман У чорних лицарів читається з неослабною увагою, глибоко хвилює, викликає у читача щиру любов до чесних людей, гарячу ненависть до ворогів миру і прогресу на землі.
- Вас навіть лектори відвідують?
- Це для того наброду. Якийсь капітан Бломберг, що нібито втік з російського полону.
- Виходить, зв'язок між власовцями і зовнішнім світом все-таки є?
- Будьте певні: цей тип в десяти водах митий і перемитий. І співатиме він, мов по нотах. Самі ввечері почуєте...
...За півгодини Сомов знов перетинав подвір'я, прямуючи до своєї казарми. Під тентом зараз юрмилися невеличкі групи чоловіків у напіввійськовому, напівцивільному одягу, жваво про щось розмовляючи. Помітивши серед них постать майора, Сомов здогадався: певно, цей тип обробляє громадську думку, збиває своєрідний блок проти зухвалого "новачка".
Може, підійти? Показати цим, що він вважає себе рівноправним членом групи і не боїться ані майора, ані Про-топопова? Напевно, про його вранішню сутичку вже знають усі, а це не могло не справити враження. Таким, як оці, імпонує груба сила, ЕОНИ перед нею швидше схиляються, ніж перед доводами розуму.
Проте не лише тіло, але й мозок волали про спочинок. Ноги самі несли у дальній куток подвір'я, до дверей, за якими ховався його тимчасовий притулок. Витягнутися на ліжку! Поринути у рятівний глибокий сон, бо лише один він здатний вирвати його з цього підступного чужого світу!
Те, що в кімнаті може бути хтось сторонній, чомусь не спадало на думку. В пам'яті зафіксувалася порожня кімната з довгими рядами ліжок. Такою вона і спливала зараз в уяві. Тим більшим було його розчарування, коли він побачив, що на самоті йому лишитися не доведеться.
- О, нашого полку прибуло! - гукнув назустріч йому довготелесий чорнявий капітан, ліниво спускаючи з ліжка взуті в чоботи ноги і стягнувши при цьому край ковдри.- Радію з цього. Не тому, що побачив персонально вас, а від властивої двоногій тварюці зловтіхи: приємно, знаєте, бачити, що твоєму ближньому поталанило не більше, ніж тобі...- Чорні колючі очі капітана насмішкувато втупилися в Сомова.
- Якщо міряти цією міркою, то у вас є багато підстав для втіхи: тут, здається, зібралося чимале товариство.
- Не так чимале, як замале. Я волів би бачити поруч себе всіх тих, через кого я встряв у цю халепу. Програш у грі треба ділити нарівно.
- Не слухайте капітана Самохіна! - втрутився маленький, кругленький чоловік з таким безбарвним волоссям, що воно здавалося зовсім білим.- Він або вливає в себе шнапс, джін, віскі, бренді, або виливає на голову першого, хто потрапить під руку, зайвину жовчі. Перманентний стан!
- А твій перманентний стан, йолопе, підхрюкувати кожному, з ким здибаєшся. Про всяк випадок: бува, перепаде якийсь недоїдок.
Той, кого стосувалися ці слова, почервонів так, що навіть шкіра на голові стала рожевою, просвічуючи крізь коротке й рідке волосся. Між припухлими повіками, що, здавалося, зовсім не мали вій, сердито блиснули маленькі, вузько прорізані, каламутно-сірого кольору очиці. Він, справді, скидався зараз на вгодованого кабанчика, який, пропихаючись до кормушки, от-от хрюкне.
Капітан підморгнув Сомову:
- У житті трапляються дивні збіги. Рекомендую: Микола Миколайович Кабанчиков. Свинство, так би мовити, успадковане від далеких предків і увічнене для нащадків.
- Це... це... навіть для вас це занадто... Я офіцер, чуєте, офіцер, і я вимагатиму... я наполягатиму... Хай суд честі, так, суд честі...- слова з тремтячих губ Кабанчикова зривалися безладно, він ніби захлинався ними, пирскаючи слиною і хропучи.
- Завели!-долинуло з глибини кімнати.
Лише тепер, коли ковдра на одному з ліжок відкинулась, Сомов побачив, що в кімнаті був ще один свідок цієї розмови. Його велетенська постать знялася якось враз, і стеля казарми тої ж миті ніби понижчала, прохід між ліжками повужчав.
Здоровань стояв, похмуро насупившись, жодне слово не зірвалося з його вуст, але двоє, що перед цим завели сварку, відразу принишкли: капітан знов простягнувся на ліжку. Кабанчиков, втягнувши шию в плечі, попрямував до дверей.
Трошки розгубившись, Сомов підшукував слова, щоб невимушене привітатися з цим своїм новим співмешканцем по казармі, але той ковзнув по ньому таким відсутнім поглядом, що стало ясно: чіпати його зараз не слід, він однаково зараз нічого не побачить і не почує.
В кімнаті тепер панувала тиша. Капітан витяг з-під подушки флягу, ковтнув з неї і, солодко позіхнувши, заплющив очі. По тому, як обм'якли риси його обличчя - між складками і зморшками вся шкіра на ньому обвисла, ніби стікаючи вниз, - видно було, що сон зморив капітана відразу, тільки він стулив повіки.
Скоса позираючи на велетня, який все ще стояв у проході, Сомов і собі почав готуватися до сну. Ця постать, що височіла за його спиною, чомусь дратувала, сковувала рухи. Ну, чого він стримить отам, посеред кімнати? Втупив очі в підлогу, немов силкується щось на ній вичитати... А й вимахало хлопчину! І не тільки вгору. Бач, які плечі! Недурно тим жевжикам відразу відібрало мову. Такому під гарячу руку не потрапляй... Все-таки чого він стоїть? Може, заснув навстоячки?.. Не дуже приємно роздягатись, коли хтось стовбичить біля тебе!