Огненний змій
- Автор: Вовчок Марко, Кулиш Пантелеймон Александрович
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрий Павлович Винничук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Огненний змій». Краткое содержание книги:
В центрі уваги авторки – людина з таємницями її психіки та спадковості. Так, у повісті «Тутті» привертає увагу спроба прогнозування етичних та соціальних проблем, які можуть постати з відродженням древніх генетичних програм. А це реально, коли зважити, що вже тепер синтезовано штучний ген, а з мумії єгипетського хлопчика виділено носія спадковості…
— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй «вибач, серце», а вона?
— Одвертається та кепкує: «Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки». А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав та, благаючи, й кажу: «Рад би для тебе надвоє перерватися». А вона тоді: «Ану, перервись надвоє!» Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.
— Вжахнулась? — питаю.
— Не вжахнулась! — зітха важенько. — «Оце і всього того дива? — кепкує. — Що то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!» Я зараз начетверо…
— Вдовольнили кралю?
— Не вдовольнив… «Чому, — каже, — не навосьмеро?»
— Ви навосьмеро?
— Я навосьмеро…
— Догодили-таки?
— Подивилась й зморщила носок… «Що то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! Тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться…» Пішла і… заспівала…
Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.
Посиділи мовчки, — він, смакуючи свою лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, боже! Що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в оці, иайуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестьянська. Хрестьянин, хвалить бога, не пекельного роду, не приділяно йому господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався та, трохи позіхавши, почав всміхатись: «Не всі дома, — всміхаюсь, — у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірше: у якім-то ми, поздоров нас боже, пишемось непроторенні дурні! Часом нікчемніш ми від того витороплюватого бісика…»
А бісик як гримне на мене:
— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!
Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядом — та й на його:
— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?
— Бо хвастик з тебе! Хвастик! Хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.
— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони й стриміли…
І таки б я його повчив, так неохота, бачте, поганитись…
— Зажди, — кажу, — зажди, дам я тобі…
І не чує, так розпаливсь, та все:
— Хвастику! Хвастику!
— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із своєю гаспидською жінкою. Яке наварив, таке й поживай; не буде тобі від мене ніякої ради, ані поради.
— Давай раду! — верезить. — Давай, бо хваливсь, що даси… давай, хвастику.
До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сікається в вічі, як оса… Спом’янув і Гапчин макогін: «Нехай тобі (нібито мені) довіку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: «Гапуню, серце! Гапуню, рибко…»
«А бодай ти скис!» — думаю, а тим часом потрохи все далі й далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?.. Та й кажу:
— Не дурно, — кажу, — у нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?.. За мою добрість?..
Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.
— Га! Ізраднику! Втікать!
Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.
Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою-хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…
Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.
А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: «Нехай, — думаю, — турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, — а заспівають півні, нечиста сила зслизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…»