Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Все ще намагаючись віддихатися, Дженнсен повернулася спиною до темній воді. Незважаючи ні на що, вона повинна дістатися до оселі чаклунки, і чого тут стояти і витрачати час, жаліючи себе! Себастян потребує її допомоги, а ось вона жалості до себе зовсім не потребує!

І вона рушила в дорогу, мокра до нитки. Втім, тут було так само тепло, як і на початку шляху. Принаймні, від холоду не помреш…

Навколо як і раніше було болото, але переплетене коріння і виступаючі з води купини були досить міцними, щоб витримати її вагу. Тільки зовсім невеликі ділянки землі були покриті водою, та й там було мілко. Тим не менш Дженнсен ступала обережно, уважно розглядаючи притоплені коріння — чи не ховаються під ними змії. Вона знала, що водяні змії зазвичай самі небезпечні. Отруйна змія завдовжки всього в один фут цілком може вбити людину. Як і у павуків, розмір не має значення, якщо отрута смертельна…

Потім місцевість змінилася. З тріщин в землі знову почала підніматися пара. Жовта кірка покривала отвори, з яких йшли випари. Запах виявився просто задушливим, і Дженнсен довелося шукати обхідний шлях. Стежка була повна колючок і поросла густою рослинністю.

Дівчина змогла відрізати ножем самі товсті гілки і пустилася вперед, мимо прямовисної скелі, яка підносилася збоку. Слідуючи по вузькій ущелині, вона обігнула невеликий ставок. Його поверхня раптово покривалася брижами, оскільки під водою за Дженнсен пливла якась істота. Вона тримала ножа напоготові, на випадок, якщо істота вистрибне з води. Врешті-решт вона не витримала — розхитала і висмикнула з землі камінь, і кинула цей камінь у воду. Однак невідома істота продовжувало слідувати за нею, поки вона не дійшла до кінця ставка і не забралася на більш високу ділянку землі, по якій вийшла до якихось рослин з широким листям, що густо розрослися.

Здавалося, вона йде по полю кукурудзи. В стороні, за стіною рослин, їй вдалося вічути якийсь неквапливий рух. Вона не знала, що там могло бути, та після всього, що сталося сьогодні їй і не хотілося дізнаватися, і вона пришвидшила крок. Незабаром вона вже бігла через густу поросль, ухиляючись на бігу від стебел і пригинаючись під гілками.

Тут дерева знову росли близько одне до одного, і їй знову довелося ступати по переплетінню коренів. Здавалося, вони будуть тягнутися нескінченно. Просування вперед було болісно повільним. День вже знаходився в самому розпалі. Коли Дженнсен підійшла, нарешті, до відкритого простору, вона просто понеслась вперед, щоб зберегти час. Вона вже перебувала на болоті не одну годину.

Тому зауважила, що на дорогу через болото і назад піде день. Але вона перебувала тут вже так довго, що почала турбуватися, чи не пропустила будинок чаклунки. Зрештою, розміри цієї трясовини оцінити важко. Вона легко могла проскочити повз будинок і не помітити його.

Що робити, якщо вона не зможе знайти будинок? Її зовсім не приваблювала ідея ночувати на болоті. Важко навіть уявити, які істоти можуть з'явитися тут вночі. Вона розуміла, що багаття тут навряд чи вдасться розвести. Її охоплював страх від однієї лише думки, що вона може залишитися тут без вогню, без жодної надії на те, що з'являться місяць і зірки…