Гетьман, син гетьмана
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6144-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Гетьман, син гетьмана». Краткое содержание книги:
Повість «Оглянься — за тобою погоня!» присвячена шістдесятникам. У ній ідеться про пору «відлиги» і страшну реакцію, яка за нею настала, коли в Україні намагалися придушити все українське, коли партія і КДБ контролювали все й усіх.
— Так що міг би з’їсти Червону Шапочку.
— Тобі на радість.
— Дурна ти в мене. Хоч і хоробра.
— Яка я там хоробра, якби ти знав, як я злякалася після того, як дід сказав, що то вовк.
А саму гріли Борисові слова: «Ти в мене».
А Борис згадав, як цією дорогою везли од молотарки зерно з дядьком Тихоном. Коли в’їхали в село, дядько й каже:
— Отам біля затильника опалок з житом, занеси в двір до своєї тітки. А тоді поділимо.
Сутеніло. Борис послухався, може, через те, що вдома не було хліба. А коли увійшов у двір, трохи не зіткнувся з головою сільради. Кинув мішок, і ходу. Голова кричав: «Стій, стрілятиму!» Втік на кладовище й пролежав там дві доби. Була гроза, тріщало й гуркотіло, й було неймовірно страшно. А ще згадав, як цією самою дорогою йшов до станції, щоб їхати поступати до університету. В руці — диктова валіза, а у валізі запечений півник. І все. Неприємно згадувати про убозтво. Й через те сказав:
— А я на цьому самому полі колись косив колгоспний ячмінь. Низенький, пожовклий, поклялися: викосимо скрізь, а перепели з усього поля позбігаються в трав’яну долинку. І там їх — гибіль. А отамо була криниця.
Й оповив душу смуток: вже не нап’ється з криниці, просто з цебра, не ляже спати під дикою грушкою, не вигорить на сонці чуб. Не заспіває йому біля полукіпка сусідка Оля, граючи очима:
Мабуть, я призначений для села, для поля. Тоді не знав би оцього туску, оцих терзань, жив би… як жайвір, як трава, як… предки жили. Вони були інші: чистіші духом і міцніші тілом.
На цвинтарі знову звернув увагу: всі написи — російською мовою. У них у селі! Тільки на пам’ятнику Параски Юхимівни — по-українському, Параска Юхимівна, а не Єфимівна. Напис на пам’ятник замовляла Діна. У Бориса затепліло в серці.
В селі забрав у батьківській коморі важкий мідний безмін — на пам’ять, фунти на безміні якісь чужинські, німецькі чи голландські, але скільки на ньому переважено збіжжя, скільки людських доль.
Бусол приніс Борисові подарунок — сина. Борис хотів назвати на честь свого батька — Василем, але Діна попросила назвати іменем свого загиблого на фронті батька — Ларіоном. Борис погодився: нехай буде Ларіончик. І знову радість до радості: дали квартиру. На Оболоні. Трикімнатну. Кімнатки маленькі, ванна і санвузол суміщені, кухня на чотири метри — але своя, ізольована, своя!
Зоц поклав перед Борисом папку.
— Прочитай. Візьми додому.
Борис читав цілий вечір: «Інтернаціоналізм та націоналізм». Праця неймовірно потужна: історія питання, як виростав російський шовінізм, як розростався, яких форм набув за радянської влади: скільки українських шкіл (разом і по роках) закрито, переведено на російську мову (й звідки такі цифри!), в яких інститутах закриті українські кафедри, скільки інтелігенції винищено. Української. Але не тільки. Ось мелітопольські греки, вони зберегли мову, якою розмовляли Есхіл і Перікл, — чудуватись би тільки, пишатись перед всім світом. Мали свої школи, свої газети, свій журнал, передачі по радіо, своїх письменників; у тридцять сьомому школи закрили, всіх письменників розстріляли, закрили газети і журнал, шрифт вивезли в море і втопили. І знову ж: скільки було українських часописів після революції, і скільки лишилося, і куди поділися їх автори та редактори. Праця фундаментальна, надзвичайно переконлива. І все це оперто на Леніна, на його роботи: «Треба розрізняти націоналізм нації пануючої і націоналізм нації пригнобленої, останню можна зрозуміти». Але й Борис уже знав, що Ленін був такий шаман, такий фокусник, у якого відповіді можна знайти на обидва боки. А насправді тримався одного боку — шовіністичного, великодержавницького.
— І ти сподіваєшся це опублікувати? — запитав Борис.
Зоц покрутив головою, почервонів: він завжди червонів як дівчинка.
— Ні, я хочу, щоб всі знали. Я виконав свій національний обов’язок. Тільки етнічний національний соціалізм врятує нас. Розішлю по журналах, пошлю наверх…