Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
П’єр злякано подивився на нашого гостя й перехрестився. Той знов невесело посміхнувся:
— Отож бо! Втім, дехто відразу ж береться за кілок… Іншим лоґрам легше — вони можуть приховувати це прокляття. Від нас залежить, ким бути — демоном чи людиною. Але нашу родину проклято двічі.
— Пилип? — зрозумів я.
— Так. Мій брат хворий і не може володіти собою. Іноді він іде з дому, й тоді… Втім, що я кажу? Адже ви все знали, отче Гільйоме! Від самого початку!
— Ні, сину мій. Тільки з тієї хвилини, коли побачив на вашому браті пояс — той самий, що й на демоні.
Сеньйор Домінік похитав головою, щось промовив незрозумілою мовою. Незрозумілою — але не такою вже й незнайомою. Саме цією мовою намагався заговорити зі мною сеньйор Гуго.
— Я не розумію.
— Розумієте, — сеньйор Домінік підвівся й подивився мені просто в очі. — Я не смію сперечатися з посланцем гарме. Але прошу — дайте нам поїхати! Передайте тому, хто вас послав, що ми… Втім, ні, просто розкажіть, що бачили.
Ми не розуміли один одного. Він вважав мене посланцем якихось гарме — чи не дерґських чарівників? Але чому? Чому його брат намагався захиститися від мене хрестом?
— Сеньйоре Домініку, — подумавши, почав я. — Не будемо зараз про це. Я прибув сюди за дорученням Його Високопреосвященства, щоб з’ясувати правду про Жанну де Гарр. Я хочу знати, хто вбив її, хто вбив самозванку.
Його обличчям промайнув дивний вираз — Домінік був явно здивований. Навіть вражений.
— Але ж… — його очі зупинилися на Анжелі. — Хіба вона…
— Я нічого їм не сказала, — швидко промовила дівчина. — І не скажу. І нехай розсудить вас Господь, сеньйоре Домініку!
Ансельм, не втримавшись, гмикнув. П'єр докірливо глянув на Анжелу. Д’Еконсбеф знизав плечима:
— Тобі видніше… Отче Гільйоме, ще раз прошу вас — дайте нам поїхати. Нам потрібно тижнів зо два — батько не може ходити.
— Я не змушую вас їхати! — здивувався я. — Але мені треба, щоб ви сказали правду.
— Ви… Ви думаєте, що я вбив Жанну? І ту жінку?
— Їх убито, — якомога спокійніше відповів я. — Можливо, ви не винні. Але це міг зробити Пилип — адже він хворий. Він уже намагався напасти на нас!
— Напасти? — схоже, Домінік був вражений.
— Уявіть собі, сину мій. Він міг зустріти Жанну… Або зіткнутися в лісі з тією чорнокосою, котру ви послали до Артигата.
Д’Еконсбеф поволі похитав головою.
— Ні… Ви не розумієте… Пилип не винен. І ніхто з нас не винен. Якщо ви нацькуєте на нас чернь, то вам доведеться відповідати. І перед Христом, і перед Високим Небом…
— Що? — Ансельм підхопився, та я жестом зупинив його.
— Вважайте, що я не чув ваших останніх слів, сину мій. Отже, ви не винні. Але чому єпископ намагається приховати правду? Чи не на ваше прохання?
— Прохання? — д’Еконсбеф презирливо гмикнув. — Цей негідник отримав від нас чимало повновагих аргументів. Але що нам було робити? Втім, монсеньйор де Лоз і сам загруз по самісінькі вуха… Мені нема чого більше сказати, святі отці. Чиніть, як собі знаєте. Якщо ви все ж таки християни, пощадіть цю дівчину. Прощайте!
— Сеньйоре… Сину мій! — Ансельм ступнув до дверей, але наш гість уже переступив поріг. Ми перезирнулися.
— Він вас переконав? — італієць був розгублений і водночас страшенно злий. — Вони ж єретики! Ба, гірше — язичники! «ВисокеНебо»!
— Так, — погодився я. — Шкода, що нам не хочуть допомогти.
— Допомогти? — різко кинула Анжела. — Скласти вогнище?
— Дочко моя, — закликав П’єр. — Ми намагатися зрозуміти… розібрати… Ми не хочемо нікого… Щоб вогнище…
— Гаразд, — я підвівся й стомлено потер очі. — Час іти. Більше нам нічого не скажуть.
VII
Двері, що вели назовні, залишилися відчиненими, і достойному нормандцеві не довелося їх «зломанути». За дверима виявився вузький прохід — усю зовнішню частину арки було завалено землею. Напевне, помітити цей вхід ззовні нелегко. Я йшов першим, із задоволенням вдихаючи свіже нічне повітря.
І тут я помітив попереду щось незвичайне.
Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.
…Вершина гори — царство чорних примар.
Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося…
— Ансельме, — я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. — Що ви бачите?
— А що? — Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув:
— Мадонна! Отже, і це правда!
— Святий Бенедикт! — П’єр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.