Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— Без Данієли й Буенос-Айрес ніби не той.

— Якщо це так серйозно, то, можливо, тебе втішить повідомлення, на яке я натрапив у якомусь журналі: в інших містах живуть двійники наших знайомих.

Певно, він хотів просто розважити мене. Але я дещо роздратувався, тож він квапливо мовив:

— Розумію, що значить для тебе забути Данієлу. Такої жінки вже не зустріти.

Не люблю розводитися про особисте життя. А проте помітив, що рано чи пізно ділюся з Массеєм своїми сумнівами й труднощами. Можливо, я прагнув поради чесної й порядної людини, яка не давала волі почуттям. Коли я переповів йому нашу останню з Данієлою розмову, він зажадав доказів, що хвороба справді аж така тяжка, як я казав. А тоді схвалив моє рішення, докинувши:

— Іншої Данієли ти вже не знайдеш.

— Та знаю, — сумно зітхнув я.

Мені не раз спадало на думку, що непробивність мого друга неабияка його чеснота, яка дозволяла йому висловлюватися цілком щиро. Ті, хто приходив у його консультацію (він був адвокатом), вибирали його саме тому, що він нічого не втаював, ясно й зрозуміло викладав те, що думає.

Так я провів кілька років, усамітнений у своєму кошмарі. Я приховував недугу, наче якусь ганьбу, і вважав — може, й слушно, — що коли не бачуся з Данієлою, то безглуздо взагалі з кимось бачитись. Навіть Массея я уникав; аж якось прочув, що він вирушив чи то в Сполучені Штати, чи то в Європу. У редакції я уникав і колег. І плекав невисловлену надію — вона допомагала долати розпач і спрямовувати зусилля на одне — відновити зруйнований піщаний замок здоров’я, химерну надію вилікуватись (коли — невідомо) і знову поєднатися з Данієлою. Сподівання було мені замало — я ще й мріяв! Уявляв, що ми знову разом. Як вимогливий кінорежисер, до знемоги повторював ту саму сцену, аби зробити її схвильованішою і урочистішою. Кажуть, ніби знання шкодить щастю. Але справжнє лихо — мрійливість.

З Парижа докотилися чутки, що Данієла поринула в науку й біологічні досліди. Я тільки порадів. І не відчував ревнощів до Ростанда чи Леклерка.

Схоже, повернуло на одужання. (Недуга живе, поки людина метається від ілюзій до розчарувань). Удень я вже менше думав; про наступний напад лихоманки, вночі вже не трусився од страху. Якось уранці мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв Массей; він, як я дізнався, щойно повернувся з Франції й, не заходячи додому, відразу навідався до мене. Я спитав, чи бачився він з нею. Він відповів ствердно. Запала довга мовчанка, а тоді я поцікавився, чи пов’язаний його прихід з Данієлою. Тоді він оголосив, що приїхав сюди, власне, задля одного — повідомити, що вони одружуються.

Від подиву й зніяковіння я не міг спромогтися на слово. А тоді послався на те, що в мене лікар. Мій хворобливий вигляд, певно, переконав Массея.

Мені й гадки не було, що він учинив непорядно. Бо ж мусив вважати, що в мене не лишилося ніяких почуттів до Данієли — адже я сам з нею розлучився. Коли ж він сказав, мовляв, їхнє одруження не завадить усім нам зустрічатися, я заперечив, що поки краще не бачитись.