Наречена Шульца

Тепер уже ніхто не сумнівається, ким вона була для нього. Та все ж у ній тихо озивалася злостивиця, що ніколи, взагалі ніколи Бруно не назве свого до неї почуття любов’ю, що жодного разу просто не напише, що кохає цю свою Юну Шелінську, нехай навіть Юзю, а не тільки сам дозволяє себе кохати. Їй зробилося прикро лише на мить. Бо мудріша, досвідченіша Юна наказувала їй продовжувати вірити в нього. Адже це неможливо — майже чужим жінкам, будьмо відвертими — просто бабам, зізнаватися в такому. Він був надто делікатний для цього, надто вразливий — цей її Бруно!

Та й сама вона — чи не грішила постійно пихою? Верещала на авансцені, наче божевільна примадонна, репетувала свої репліки на все горло й узагалі не помічала, що її партнер зовсім не знав своєї ролі й геть загубився за лаштунками. Ось така з неї Джульєтта… Постійно лементує про себе й не зважає на те, що її Ромео мимрить собі під ніс — може, попереджає її, що сукня розходиться, макіяж тече по обличчі, та й він також має що сказати в цій п’єсі…

Але й вони… усі ці роззяви, глядачі, свідки їхньої бійки. Зайняті собою, не мали часу ні бажання пройнятися драмою, яка відбувалася у них на очах. Воліли влаштовувати прийоми — на свою, а навіть якщо й на його честь, пиячити, гуляти в дорогих ресторанах. Може, Бруно мав слушність, що не хотів належати до цього порожнього світу, що навіть у своєму бідняцькому й дрібноміщанському Дрогобичі знаходив більше цінного, ніж у тій позолоченій фальшивою приязню Варшаві. Ніхто нам не допоміг. Та головне — ніхто не допоміг Бруно.