Лицарі Дикого Поля. Том 1

Приїхавши до Чигирина саме на початку грудня, Марко з Тимофієм розшукали козака Заваду й розпитали його про Влада. Козак розповів, що Лютий був тут, але вже виїхав і просив передати, щоби вони прямували на Січ. Тоді друзі, не гаючись, поїхали слідом за Владом, поступово заглиблюючись у Дике Поле.

Сумний вигляд має зимовий степ. Зникли, немов вицвіли за спекотне літо, усі строкаті степові барви. Неначе списи, виставив степ суху траву й голі, чорно-сірі гаї уздовж річечок і приток Дніпра, ніби намагаючись захиститися від близької зими. Блідо-блакитне за сонячної погоди або низьке, сіре за негоди небо тиснуло на степові рівнини своїм неосяжним шатром. А холодний, швидкий вітер доносив запах мокрого від осінньої вогкості листя. Утім, навіть у цій осінній журбі степ тішив око своїм простором.

Таким само похмурим було й урочище Тернове, у яке все ж таки заїхали Марко з Тимофієм. На цьому наполіг Тимофій.

— По-перше, воно нам якраз дорогою, і там можна заночувати, по-друге, маємо довідатись, що нового чутно на Січі, а Онисько напевно знає всі новини. І якщо там щось відбулося, то він усе розповість. Крім того, Влад міг до нього заїхати, бо не пропустить нагоди випити горілки. Адже Онисько найкращу горілку робить! А ще, — Тимофій усміхнувся, — там є хтось, хто буде декому радий.

Марко лише сумно всміхнувся у відповідь.

— Сумніваюся, що вона мені буде рада! Вона, мабуть, і не згадає мене! — зітхнувши, промовив він.

Але однаково серце молодого козака затрепетало — чи пам’ятає його Христина? Може, вона вже забула його або вийшла заміж, що ще гірше? А може, поїхала з урочища? Із завмираючим серцем їхав Марко через крихітне поселення до хати старого козака.

Тут відбулися зміни. Онисько побудував хату більшу, ніж колишня. Щоправда, нова хата була така само глинобитна, як і стара халупа, що досі стояла поруч, зате мала солідніший вигляд.

Лише цього разу замість красуні дівчини на поріг вийшов сам Онисько. За цей час старий козак розповнів і ніби став меншим на зріст. Але, може, це так друзям здалося, адже бачили вони його дуже давно. Короткозоро придивившись, Онисько нарешті впізнав у вечірнім сутінку старих знайомців, і його грубе, суворе обличчя освітилося радістю.

— Господи! Синки! От потішили старого! Ну, злазьте, чого до сідел прилипли? От це вже гості так гості! Буде хоч із ким сьогодні погомоніти!