Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва)

Скажи, чи то правда, що часом ти буваєш несамовитий? Якщо не погодишся з цим, виставлю тобі свідків. Ти, звичайно, не граєш на авлосі? Але яке це має значення? Заворожити /c/ вмієш так, що й Марсій такого не втне. Він зачаровував людей інструментом, вкладаючи в нього всю силу свого духу. Та й тепер ще заворожує, коли хтось грає на авлосі його мелодії (те, що виконував Олімп, я, до речі, теж приписую Марсієві, хто ж бо, як не Марсій, навчив його){124}. Тільки Марсієва музика — чи талановитий авлетист її виконує, чи бездарна авлетистка — зачаровує душу і виказує тих, хто, маючи в собі божу іскру, відчуває потребу в богах і священних обрядах. Ти ж відрізняєшся від нього хіба тим, що без інструментів, звичайними словами, твориш щось подібне. Бо коли ми слухаємо, як викладає свої /d/ думки інший, хай навіть дуже добрий промовець, то нікого з нас його слова, правду кажучи, не хвилюють. А коли слухаємо тебе чи когось іншого, хто виголошує твої промови, — це може бути навіть не дуже красномовний оратор, — всі ми, хто б то не був — жінка, зрілий муж чи зовсім юнак, — захоплюємося і буваємо вражені до глибини душі. Якби я не боявся, що ви подумаєте, ніби перед вами п'яний, то повів би вам, ще й заприсягнувся б, що не обманюю про свої відчуття, які раніше виникали та й тепер /e/ переповнюють мене під впливом його промов. Коли слухаю його, серце моє починає битися сильніше, ніж у корибантів, а з очей течуть сльози — така сила його промов. І з багатьма іншими, бачу, діється те ж саме{125}. Коли я слухав Перікла чи інших прекрасних ораторів, то їхні промови сприймав з повагою, але нічого подібного ніколи не відчував. Душа моя не хвилювалась і жаль не брав мене за те, що я живу так по-рабськи{126}. А Марсієві не раз вдавалося ввести мене в такий стан, коли з'являлася думка: годі, /216/ такому, як я, краще не жити. І ти, Сократе, не звинуватиш мене в брехні. Ще й тепер, знаю, якби випала нагода послухати його, то я не зумів би взяти себе в руки і пережив