Золотий дім
- Автор: Рушди Ахмед Салман
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-699-2
- Переводчик: Андрій Савенець
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Золотий дім». Краткое содержание книги:
І от це сталося. І вона назавжди відвернулася від мене, залишивши мене спустошеним. Закоханим у іншу жінку, так, але спустошеним втратою наших зрадливих неземних утіх.
У фільмі, який я малював у своїй уяві, творі, що мав стати абсолютною формою зради, увага в цей момент мала перенестися з Василіси на її чоловіка. Отож: Вона вийшла з апартаменту на п’ятдесят третьому поверсі, двері зачинилися, і отак-от.
— Мистецтво вимагає зради й перекриває цю зраду, бо зрада перевтілюється в мистецтво. Правда? Правда? Правда?..
Повільний наплив.
— Ти знаєш, звідки я родом, — промовив Нерон Ґолден, примружуючи очі. — Я знаю, що ти знаєш. У наші дні нічого не можна втримати в таємниці.
Пізнього вечора він запросив мене до свого кабінету на розмову. Я був водночас захоплений і наляканий. Наляканий, бо що, як він зараз вигорне мені все, що я виробляв із пані Ґолден? Може, він наказав слідкувати за нами, може, в нього на столі лежить течка зі знімками приватного детектива?
Від таких думок мені було якось моторошно. А захоплений, тому що це могло бути також його розкриття переді мною, на яке я так чекав, мить відвертості, коли літній чоловік, змучений невідомим єством, у яке був загорнутий, хоче знову відкритися.
— Так, сер, — відповів я.
— Не кажи мені цього! — крикнув він цілком приязно. — Ти маєш далі вдавати несвідомого простачка й розігрувати подив, коли я тобі щось кажу. Згода?
— Мене це влаштовує, — відповів я.
Усі ми зауважили погіршення самопочуття Нерона Ґолдена в період вагітності його дружини. Невдовзі йому мало перевалити за восьмий десяток, і голова почала помаленьку його зраджувати. Він так само виходив щоранку о восьмій, одягнений у бездоганно білий тенісний костюм і білу кепку-бейсболку, розтинаючи повітря ракеткою зі своїм звичним виглядом, що промовляв «це вам не жарти», і так само повертався через дев’яносто хвилин спітнілий, променіючи якимось мачистським удоволенням. Та якось, за кілька днів до мого вечірнього виклику, з ним трапився один інцидент. Коли він переходив вулицю, якийсь автомобіль, вінтажний «Корвет», проскочив на червоному світлі перехрестя Макдуґал-стріт і Блікер-стріт і збив його. Просто збив, достатньо сильно, щоб звалити з ніг, але не так сильно, щоб поламати кістки. Реакція старого була така: він скочив на ноги, відразу ж простив водія, відмовився подавати якусь скаргу чи заяву і запросив винуватця, неуважного білошкірого індивіда з копицею хвилястого сивого волосся на голові, до дому на філіжанку кави. Така поведінка настільки не відповідала його характеру, що всі занепокоїлися. Минуло, однак, трохи часу, перш ніж масштаб проблеми проявився.
— Та добре все зі мною, добре, — заявив Нерон після випадку з «Корветом». — Чого ви бучу здіймаєте. Я просто заопікувався хлопцем, бо він розпереживався. Так треба було.
І ось тепер я був віч-на-віч із ним у його лігві після заходу сонця. Що ж тепер мене чекає? Він запропонував мені сигару — я відмовився. Коньяк — так само відмовився. Бренді я ніколи не любив.
— Випий щось, — звелів він, тож я погодився на чарку горілки.
— Твоє здоров’я, — промовив він, владно підносячи руку. — До дна.
Я перехилив чарку, зауваживши, що він лише для проформи пригубив коньячний бокал.
— Ще по одній, — запропонував він.
Я замислився, чи він не намагається знову мене споїти.
— Трохи пізніше, — відказав я, накриваючи лівою долонею свою чарку. — Не будемо підганяти події.
Він нахилився вперед, поплескав мене по коліні й кивнув:
— Добре, добре. Розсудливий чоловік.
Потім продовжив:
— Послухай, яку я розповім тобі історію. Колись давно у Бомбеї — бачиш? Я називаю це місто його старою назвою, і це перший раз, коли я вимовляю це слово від часу приземлення в Америці, ти маєш пишатися такою довірою — жив собі чоловік, якого звали Дон Корлеоне. Ні, звичайно ж, його звали інакше, але його ім’я тобі нічого не скаже. Навіть те ім’я, яким він користувався в житті, не було справжнім. Ім’я — це ніщо, це такий собі додаток — як ручка, що допомагає відкрити двері. «Дон Корлеоне» дозволяє тобі уявити, що то був за чоловік. Так я відкриваю його двері. Тільки-от цей Дон ніколи не зробив у житті жодного пострілу й нікого не вбив. Я хочу розповісти тобі про цей тип людини. Був він із півдня, але, як і всі, опинився врешті у великому місті. Походження скромне. Зовсім скромне. Батько тримав веломайстерню біля Кровфордського базару. Хлопець допомагав таткові ремонтувати велосипеди й дивився на великі автомобілі, що проїжджали повз: бр-р-румм! «студебекер», бр-р-румм! «кадилак», і думав собі: колись, колись… так, як кожен. Він виріс, пішов розвантажувати судна в доках. Простий вантажник, сімнадцять-вісімнадцять років, але вмів ухопитися за шанс. До порту поверталися судна з прощ по мусульманських святих місцях, прочани везли контрабанду. Транзисторні приймачі, швейцарські годинники, золоті монети. Товари, що підлягали обкладенню митом. Значним митом. Дон Корлеоне допомагав цим людям проносити речі — у своїй білизні, в тюрбані, де хочеш. Вони віддячували йому. Він зібрав трохи статків.