Сад забутих плодів

— Багато з наших не повернулися з фронту?

Він зосереджується, підраховуючи.

— Дев'ятнадцятеро чи двадцятеро.

Я сідаю поряд з ним і чекаю, коли він заповнить кошик. Перше ніж селянин ставить кошик собі на плече, я питаю, втупившись у грудку землі, яку тримаю в руці:

— А ті, що торгують ґудзиками, вони як?

— Які ще ґудзики?

— Крамниця з ґудзиками, поруч із шевцем.

— Хто, стара?

— Так, ота стара.

— Та живе собі.

Я задоволено розминаю грудку землі у жмені.

— А чоловік тієї старої?

— Показується на вулиці вряди-годи.

З цієї миті я починаю діяти поквапом. Іду до троюрідного брата й посилаю його до своєї матері, щоб він повідомив їй, мовляв, почув по радіо моє ім'я в переліку тих, що повертаються з полону і прибули до Мілана.

За дві години по тому знову вирядив його до своїх — сказати моїй матері, що на нашій станції зупинився товарний поїзд і я можу бути саме на цьому товарняку.

Тим часом сам я мчу на станцію й удаю, ніби щойно прибув на цьому потязі. Мені назустріч суне маса людей і серед них — моя мати. Але я заледве дивлюся на неї, попри те, що вона намагається обійняти мене за шию. Я тягну її вперед, одночасно розмовляючи з іншими людьми, і вона потроху вгамовується. А я не припиняю теревенити про те й про се, аж доки ми приходимо до нашого дому, де на мене чекає батько, стоячи просто на порозі. Я зупиняюся десь за п’ять кроків від нього, бо ми з ним завжди мали труднощі з привітаннями: ніколи не потискали один одному руки й не вдавалися до жодних інших ніжностей.

Якийсь час ми дивимося один на одного. Ні він, ні я не рухаємося, і всі решта теж чекають, як ми дамо собі з цим раду. Нарешті він робить крок чи два, а тоді знову зупиняється.