Сказання з Небезпечного Королівства

— Ні. Магістре. Я його добре пам'ятаю. Що ж вас турбує? То був хороший торт, його з насолодою з'їли і поквапили.

— Звісно. Це ж я спік його! Та мене турбує не це, а маленька абищиця, зірка. Я не годен придумати, що з нею трапилось. Адже вона не розтанула. Я сказав це тільки для того, щоби не злякалися діти. Я думав: може, хтось із них проковтнув її. Та хіба таке буває? Можна непомітно проковтнути одну з тих дрібних монеток, але ж не зірку! Вона, може, й маленька, та має гострі промінці.

— Так. Магістре. Та чи знаєте ви, з чого насправді зроблено зірку? Не переймайтеся цим. Запевняю, хтось і справді проковтнув її.

— І хто ж? Ну, пам'ять у мене довга, а той день просто-таки засів у ній. Я можу пригадати імена всіх дітей. Дай-но подумати. То, певно. Мельникова Моллі! Вона була жадібна й заковтувала їжу, не жуючи. Тепер вона товста, як мішок.

— Авжеж, декотрі люди поводяться саме так, Магістре. Та Моллі не заковтнула торта. Вона знайшла у своєму шматку дві абищиці.

— Та невже? Ну, тоді це Бондарів Гаррі. Хлопчик-бочка з великим, як у жаби, ротом.

— Мушу сказати вам, Магістре, що то був милий хлопчина з великою дружньою посмішкою. Так чи інак, а він був такий обережний, що, перш ніж з'їсти свій кусник, подрібнив його. І не знайшов нічого — саму лише випічку.

— Отже, це трапилося з маленькою блідою дівчинкою — Літ, донькою Торговця Мануфактурою. Коли вона ще була немовлям, то ковтала шпильки, й це їй не шкодило.

— Ні, не з Лілі, Магістре. Вона з'їла тільки тісто й цукор, а начинку віддала хлопчикові, що сидів поруч із нею.

— Тоді я здаюся. Хто ж то був? Ти, здається, дуже уважно стежив за всім. Якщо тільки сам не повигадував цього.

— Зірка дісталася Ковалевому сину. Магістре; і гадаю, що це пішло йому на користь.

— Продовжуй! — повеселішав Ноукс. — Я мав би здогадатися, що ти граєшся зі мною. Не будь смішним! На ту пору нинішній коваль був тихим неповоротким хлопчиком. Тепер він створює більше галасу, ніж тоді: такий собі пісняр, як я чував; але він обережний. Не ризикує. Двічі пережує, перш ніж ковтнути, — він завжди був такий, коли ти петраєш, про що йдеться.

— Петраю, Магістре. Та якщо ви не хочете вірити, що то був Коваль, то я нічим вам не зараджу. Нині, ймовірно, це не вельми важливо. Чи вам полегшає, коли я скажу, що зірка тепер знов у скриньці? Ось вона!

Майстер був одягнений у темно-зелений плащ, якого Ноукс лише тепер уперше помітив. З його складок Альф видобув чорну скриньку й розкрив її перед носом у старого кухаря.

— Ось вона, зірка. Магістре, — там, у кутку.

Старий Ноукс почав кашляти і чхати, а відтак зазирнув до скриньки.

— Справді, це вона, — мовив. — Принаймні дуже схожа.

— Це та сама зірка. Магістре. Я власноруч поклав її туди кілька днів тому. Цієї зими вона знову втрапить до Великого Торта.

— Ага! — сказав Ноукс, скоса позираючи на Майстра: а потому від сміху аж затрусився — наче желе. — Розумію, розумію! Двадцять чотири дитини і двадцять чотири щасливі шматочки, а зірка була вже зайвою. Тож ти вихопив її перед випічкою, приберігши до наступного разу. Ти завжди був спритником. Моторним, можна сказати. Та ще й бережливим: і дрібки масла намарно не витратиш. Ха, ха, ха! То ось як воно було. Я міг би і здогадатися. Ну, що ж, зрозуміло. Аж тепер я спокійно собі подрімаю, — він умостився у кріслі. — Гляди, щоби твій хлоп-підмайстер не втнув якої штуки! Бо ж кажуть: мудрий не той, хто знає, а той, хто знає потрібне.