Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
- Як у тебе там, доню?
- Знімаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!
- В тебе ж ангіна була… Не пий холодної води, Славцю…
- П'ю, мамо! - сміялася Ярослава. - Все п'ю! І холодне! Й таке, як вогонь!…
- Йой!
- Нині щаслива я, мамо! Знайшла нарешті себе. Ми вам потім привеземо наш фільм, п клубі влаштуємо перегляд, ає? - І одразу ж: - Здрастуй, татунцю! - Чула батьків розважний, лагідний голос… І веселий, захмелілий голос старшої сестри Рузі, і братової Танасі… Чула родаків ближчих і дальших, - скільки їх там зібралось сільською родинною купою в люксусових покоях обласного готелю!… Один по одному підходили до телефону, вигукували щось веселе, котрийсь навіть приспівав: “Ой дрібуча коломийка, дрібуча, дрібуча!…” І нарешті дядько Яцько, той легендарний для неї мореплавець, що буйнував юнаком па палубі серед океану, вирипав стерно та бився з агентами, - екзотична “людина в кожусі”… Було б вчинено розправу над ним на кораблі, якби не стали італійці та серби тоді на його захист, такі ж збідовапі, як і він, шукачі заробітків… Старечо хлипа у трубку:
- Славцю, дитино! Так хтів тебе видіти… Вранці ав'йон, відлітаті маю… Побачитись приїздив… Рідній землі вклонитись… Може, й не доведеться більш…
Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбільшу подію:
- Колодязь віідін… І біля нього грушка та сама!… Говорив про се, про те, про родичів кревних, як їх багато та як файно вітали його, і - знои:
- Та сама грушка біля колодязя, та самісінька… А стільки літ зійшло!
Сльози здушували Ярославу. Рідна людино! Кровний голос, ііриліїнулпй з чужини!… Не знаходила сліп, якими б пихлюпнула йому свої почуття… Кинути б зараз все і майпутії? Весь рід численний зібракся, крім гебс. Майнути? Вдатись би до Головного; але чи відпустить? Нізащо. За якісь години знову зйомки, оті самі наймісткіші хвилини екранною часу, наймісткіші, може, з усього твого життя. Та чи й сама згодилась біі пері^іватн потік натхнення, якого так довго ждала і якому нема і не буде нічого рівного! Так, це понад усе! Бо це - для всіх!…
В кінці тільки й спромоглася спитати гостя іздалока:
- Які ж ваші враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову щось схбжс на схлип, потім відповів:
- Бережіть це життя. Іншого нн не знали, того, що гнало нас із торбами по світу… Тож - бережіть!
Ще і в машині довго іге могла заспокоїтись, погамувати свою розбсіїтеженість. “Бережіть… Бережіть”, - все чулось крізь схлипи старечі і проймало до болю, як підсумок чийогось життя, як заповіт.
Займалось уже па світ, хмари копичились по крайнебу, наче продовження гір. Зачинався новий день праці, напруги, розпалених пристрастей, знахідок і невдач, безкінечних дублів, день тугих екранних хвилип.
Глава XI
Розповідь жінки-геолога (біля піонерського вогнища).
- Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовій темряві, що стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкінечність. Серед тих, що лише з листочків перекидного календаря дізнавались, що плин часу не зупинився, що й далі триває літочислення днів, які десь там нагорі змінюються сонцем, вітрами, виблискують морем, залишаючи нам тільки ніч, ніч безперервну… Коні, кажуть, сліпнуть у шахтах, а ми не посліпли, ми при скутгах світлячках ще бачили себе, свої муки, лахміття, здичавленість… Тіні підземелля з голосами людей. Була разом з тими, що смоктали камінь, добуваючи вологу. Я теж, божеволіючи від спраги, довготерпляче, по крапелинці, збирала ту вологу з печерних сталактитів для поранених нашого підземного госпіталю.
Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховісне: “Гази!”
В підземелля докочувалось якесь ритмічне постукування нагорі, нам і в думку не клалось, що то компресори нагнітають гази. Жіночий зойк полохнув людей: стало видно, як з півтемряви густа хвиля кільчиться, жовтими удавами рухаючись на нас, густішає, здушує груди, - і катакомби вперше від предковічних часів завили виттям нелюдським. Жах збезумив людей, що на твоїх очах задихаються, груди рвуть, синіють, падають, з хрипінням б'ючись у конвульсіях…
“Протигазів! Протигазів!!!”
Масок не вистачало, діти кричали й матері.
Мовби згадавши, що, крім катакомбового, існує ще якийсь інший світ, кинулись потовпом до центрального виходу, шланги били нас по обличчю, вганяли нам газ у бронхи, у душі. Я бігла з чиїмось малям на руках, бігла без протигаза, притискаючи до рота йому і собі зволожене ганчір'я, а коли винесла, воно було мертве… Посиніло, кістляве холонуло в мене на руках те чиєсь задушене життя, - може, майбутній астронавт… Компресори працювали дужо, ритмічно, в напівпритомності я бачила тих - біля компресорів, вони стояли між бурим ніздрюватим камінням і реготали, дивлячись, як ми вискакуєм з нори, із хмари газу - фантастичні, брудні, немиті створіння, недодушені підземні кроти…