Легенди Старокиївські

Коли ж із ігрищ пригнався Ізяслав, з друзями та дівчатами переляканими, заграву пожежі вглядівши — попелом лягла вся оселя. З заможного господаря сиротою вбогим Ізя-слава зробивши.

Таж не статки-маєтки гіркими оплакував нездара син, а смерть материну, що до неї ігрищами-танцями довів стареньку.

Димом-хмарою розвіялись веселощі Ізяславові. За ніч осінню, слотну став похмурніший молоденький!..

Тільки ціпок з грушки, що коло хати обвуглилась, взяв бідолаха. Та біса Унинія, невидимого. І подався до Лаври Святої — миру душі порожній шукати.

Братом Ісакієм ставши, в печері оселився.

— Не гідний я, з багниська світського ледь-ледь вирвавшись, до чесної братії сопричтен бути. Най святою самотою серце очиститься, мовчанням дух просвітлиться!

І благословив отець ігумен брата Ісакія на «подвиг мов-чальний», на життя пустинницьке, в удолі зеленому, що аж до Дніпра-Славути розливається. Але ж від світу можна втекти, від людей відійти, турботи світу цього покинути. Таж від себе самого як врятуватись?

Блакиттю небесною перед очима брата Ісакія Дніпро розливається. Ліс кучерявими хвилями шум зелений жене.

Таж відвертається від того раю безвинного пустельник.

Біс Унинія долонями невидними очі йому затуляє. Перед зором внутрішнім — духовим — образи минулого лише викликає.

До печери своєї увійшовши, сам власноручно заложив камінням Ісакій вхід. Лишив тільки віконечко маленьке, щоб ним тричі в тижню від отця ігумена просфору та воду приймати.

І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає,— зажурений, з вечірньою тінню жалем йому душу, мов саваном, затягає. Гіркість жовчі — за напій йому. Свята просфора — хліб пустельницький — попелом в устах розсипається. А біс Унинія — невідступною тінню при Ісакієві стоїть, світ Божий йому застує.

У печері малій — бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ще й нерівний бій. З одного боку — брат Ісакій-бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком маленьким рій за роєм військо сатанинське горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з тан-цями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ранком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам’ятав: найдужче диявол нічною моли-твою-співом перемагається. І співав, поклони б’ючи, аж до втоми, знеможення:

— Живий у помочі Вишнього...

А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять. Пекареві тісто на хліб — аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній,— як гнус у Спасівку,— докучали.

Меж немає зухвальству нечистих.

На власні очі брат Матвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, у церкві Божій під час вечірні доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані кадила не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом — квіття «ліпок» натикано.