Останній заколот

— Усе це зрозуміло, — махнув рукою Василенко-старший, — ближче до діла.

— Я сказав це тільки тому, що Борис Миколайович тій був членом жодної партії й, можливо, в цілому нетерпимо ставиться до соціал-демократів. Тепер конкретно. Мечі здається, головний акцент у статті має бути такий: більшовики, взявши владу і наобіцявши масам усі свободи й блага, фактично зрадили їх, відійшли від народу, стали над ним. Тобто більшовицькі гасла лишаються колишніми, демократичними, проте не сповнені реального демократичного змісту. Бюрократизм і початок корупції — на цьому треба наголосити й це треба довести.

— Правильно, — ствердив Микола Прокопович.

— От так, — розважливо сказав Толпига, — факти мають бути конкретними. Слід назвати прізвища й посади. Без цього стаття не прозвучить, стрілятиме вхолосту.

— Тут-то ви помиляєтесь, — хитро примружився Костянтин Прокопович. — У принципі я згоден з вами, але пропоную обійтися мінімумом прізвищ і фактів, бо їх у пас і так обмаль. Головне: на основі одного факту, навіть півфакту зробити висновки та узагальнення, підпустити диму, смороду, називайте це як хочете, однак маємо акцентувати на тому, що поодинокий факт — типовий. Треба вбивати в мозок читачеві: будь ти більшовиком чи есером, все одно обивательське мусить лишатися в тобі, тобто потяг до поліпшення власних умов життя. Так було за французької революції, так буде і в нас. У французів тільки Робесп’єр лишився непідкупним, ну й ще кілька дурнів, зрештою, такі є і у нас, та що може сам Ленін, коли його оточує ціле море кар’єристів, хабарників та владолюбців?

— Боюсь, тут ви перебільшуєте, — подав голос Толпига, — і мені таке буде важко довести.

— Плюньте, — заперечив Василенко-молодший, — наше видання не розраховане на більшовиків та червоних агітаторів, “Новь” читатиме публіка поміркована, яку маємо тільки розбурхати. Знаєте, як створюється громадська думка: “Я вчора читав в авторитетному паризькому виданні “Новь”, що більшовики — хабарники. Спійманий на цьому працівник губнаросвіти Косів, а якщо вже в губернських установах почали брати хабарі!..”

— Але ж про Косіва, — заперечив Толпига, — ще тиждень тому писала “Пролетарська правда”.

— Чудово! — вигукнув Костянтин Прокопович. — Ви самі ллєте воду на мій млин. Я читав цю замітку: суха інформація без особливих коментарів. Отже, факт, який ніхто не зможе спростувати. А вже ваша справа обсмоктати цей факт, натякнути, що таких беззастережних фактів багато і це свідчить про корупцію в більшовицьких; лавах, що це — тільки початок, що будь-яке питання в радянській установі вирішити непросто, хай дехто ще й не бере хабарів, але й не хоче розумно й швидко розв’язувати питання, бо, зрештою, цьому працівникові такі проблеми й не під силу. У нього нема ані досвіду, ані освіти, ані гнучкого розуму — лише приналежність до партії і власна пиха. Його висунули на керівну посаду, повернутися в рядові вже не хочеться, а щоб керувати, треба мати талант, його ж нема, як нема й розуму та освіти, ось такий і стає бюрократом. Бо бюрократом буїи легше й вигідніше: менше відповідальності, та й яка відповідальність, коли ти фактично нічого не вирішуєш? Толпига вислухав Василенка-молодшого, зауважив: