![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
Коли світло на початку тунелю остаточно гасне, вперше дивлюся вперед. У нічних окулярах усе червонясто-буре. Я бачу лише стіни і рейки.
Іноді тунель повертає. Тоді колесо з равликами нахиляється, а я, щоб не впасти, хапаюся за низьке поруччя.
Чим довше дивлюся вперед, тим виразніше здається, що мене проковтнула величезна змія. І ось я сковзаю по її стравоходу. Корені дерев, що іноді проступають на стінах, здаються ребрами. Я відвертаюся. Сідаю на витерту шкіряну подушку — спиною до напрямку руху. Знімаю нічні окуляри.
Пахне вологою і цвіллю. На мені мокрий одяг — я мерзну. Обхоплюю плечі руками. Ну ось. Усе в мене вийшло. Тепер залишилося ще трішечки.
Слимаки несуться по скляних стінках, мерехтять кульками на підошвах, прагнуть продовження роду. І я мчу крізь темінь підземного ходу. Що чекає мене в місті?
Так, скорчившись, намагаючись зберегти тепло, я дрімаю. Прокидаюсь від різкого «клац» і одночасно — ривка. Гарячково хапаюсь за поруччя.
Дрезина звернула.
Що це так клацнуло під колесами? Була там стрілка, розвилка колії — чи мені приснилося? Може, просто камінь упав на рейки?
Розвилка.
Я бачу розвилку, казав Головань. Хто був мудрішим — він, який в усьому шукав імовірності, чи Цар-мати, яка завжди бачила один-єдиний шлях і єдину мету? Головань мертвий. Але ж і Цар-мати мертва. Хто мені тепер скаже?
Я засинаю. Я страшенно втомилася — за ніч на гілці жодного разу не зімкнула очей. Мене студить. У мене все болить…
Дрезина котиться й котиться. Скільки їй ще котитися? Вагончик канатної дороги повзе майже добу. Але ж він іде не по прямій і повільніше…
Я сплю, тримаючись за поруччя. Мені сниться молода жінка. Вона веде мене за руку. Я маленька. Я теж була дитиною; зле, що майже не пам’ятаю той час. Лиш уривками. І звичайно, мені ніколи не снилися батьки.
Я хочу побачити обличчя цієї жінки. Але воно занадто високо. Її увесь час щось відволікає: то вона відвертається, роздивляючись вітрини, то зустрічає знайомого й довго з ним розмовляє, а я піднімаюся на пальчики й усе намагаюсь побачити її обличчя. Нарешті, втративши терпіння, кличу, тупочу ногами, вимагаю: мамо!
Дрезина смикається, я хапаюсь за поруччя й прокидаюся. Ще одна розвилка? Чи це частина сну? Он як розігналися слимаки, вітер свистить у вухах, і куртка майже висохла.
Попереду зринає світло. Рвучко підводжуся: скільки ж я проспала?!
Дрезина, збавляючи хід, викочується до земляного насипу. Налітає на буфери — я ледь не падаю. Клацає важіль — скляне колесо автоматично піднімається, слимаки все ще біжать, але зчеплення з ходовою частиною немає.
Зістрибую з дрезини. Бачу відчинені ворота. Бачу людину з ліхтарем у руці. Хто це? Хто мене зустрічає?
— Накаталася? — запитує знайомий голос.
Хазяїн світить мені в обличчя ліхтарем.
— Ти вважаєш мене йолопом, Лано? Ти гадаєш, я показав тобі це місце, щоб ти легко втекла? Там лабіринт! Пастка для дурнів!
Я б’ю його в лице. Намагаюся вдарити. Він легко блокує мій удар і, мало не зламавши мені руку, відкидає назад. Я заледве втримуюся на ногах.
— Тобі не достатньо тих людей, яких уже закопали під стінами? Ти приведеш інших?
Перед очима на секунду стає світло-світло. Я відлітаю, б’юся потилицею об стіну. Тепла кров із носа заливає підборіддя й губи. І тільки тоді розумію, що він мене вдарив.
Я сповзаю по стіні. Падаю. Я здолала Цар-матір, але він занадто сильний. І сила його інша.
Він іде до мене. Я бачу, як м’яко ступають по перемішаному з глиною гравію його важкі черевики. Хочу заплющити очі, але змушую себе дивитись.
Він нахиляється. Бере мене за комір. Підтягає вище… і раптом піднімає на руки.
Залізні двері зачиняються за його спиною. Я знову на Заводі. Знову огидний запах жовтого туману. Знову ненависний ритм і гул — на грані чутності.
Хазяїн Заводу несе мене, не кажучи ні слова. Несе так обережно, ніби я його найбільший скарб.
Він відпоює мене солонуватою водою і розповідає, як у юності ганявся у пневмотунелях. Виявляється, багато років тому в місті була система пневматичних перевезень: вузькими тунелями, прокладеними над і під землею, переправляли вантажі за допомогою повітря під тиском. Хлопці-розбишаки літали в цих потоках на саморобних крилах і повітряних дошках — як я розумію, саме там, у пневмотунелях, зародилося мистецтво польоту, яким оволоділи потім дикі мешканці веж.
І Хазяїн, який ще не став тоді Серцем Заводу, літав разом із ними.
Це було небезпечно, значно небезпечніше, ніж теперішні польоти диких. Пневмонавти — а серед них чимало було й дівчат — нерідко калічилися й навіть гинули, у них лопалися барабанні перетинки і йшла носом кров. Та вони все одно ганяли — літали вузькими темними тунелями, всього на мить випереджаючи купу яких-небудь летючих мішків чи коробок, завжди об заклад, на виграш, і переможцем ставав той, хто дійшов до фінішу першим, без втрат і травм.