Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
— Добре.
— Пам'ятай, що то їх шпигун. З таким нелегко! Він обережний і добре озброєний!
— Постараємось!
— І не забувайте умови: зробити все тихо!
Вони пішли, а ми залишились на тій самій позиції, уважно пильнуючи, чи не пройде ще хтось через галявину. Ніхто не з'явився.
Здавлене коротке хрипіння сповістило про тиху драму, яка розігралася в глибині кущів. Незабаром повернулися негри; обличчя їх сяяли.
— Вдалося! — пирхнув Мігуель і поклав переді мною на землю добуту рушницю та пістолет, не забуваючи про торбинки з порохом і свинцем.
— Чудово! Спасибі вам!
— А це мені! — сказав і показав гарний двосічний ніж. Я кивнув йому головою на знак згоди.
— Це наш четвертий! — засміявся Вагура і через Манаурі звернувся до Мігуеля. — Але чи ви напевно вбили його?
В цю мить різке гавкання поблизу розірвало повітря, вдаривши нас по нервах. Дві собаки вискочили з гущавини в тому самому місці, де перед тим вийшов іспанець. Але тварини не пішли по його сліду, вони бігли навскіс по галявині, прямо на нас. Мабуть, вони давно вже нас винюхали.
— Стріли! Отруйні стріли! — шепнув Арнак до індійців.
Ми заховалися не на самому краю галявини, а — для більшої безпеки — за кілька або кільканадцять кроків у глибині чагарника. Добігши до перших кущів, собаки одразу ж скажено загавкали, даючи знати, що вони прискочили до дичини. Раптом, вражені багатьма стрілами, вони жалібно заскавучали і попадали, але це сталося трохи запізно: ми були викриті.
Тоді я допустив грубу помилку, першу в цьому поході. Знаючи, що іспанці, які були поблизу, нацькували собак і що тварини точно виказали їм місце нашого перебування, я повинен був наказати негайно відійти. Я не зробив цього. Дозволив кільком індійцям спочатку забрати нишком стріли, вирвавши їх з убитих собак.
— Швидше! — квапив я.
Раптом прямо навпроти нас, з другого боку галявини, сліпучі спалахи роздерли темряву, і повітря струсонув оглушливий вибух кількох пострілів. Їх було вісім, може, десять, і пролунали вони майже одночасно, залпом. Під градом свинцю зашуміли кущі, в яких ми заховалися. Рушниці ворога були заряджені шротом.
Лежачи на землі, я відчув гарячий удар у ліву лопатку. На щастя, куля пішла боком, зачепивши тільки шкіру. Справа і зліва почулися приглушені окрики і стогін поранених товаришів.
Я думав, що після залпу іспанці підуть штурмом. Але, мабуть, вони не були впевнені в своїх силах. З диму, яким затягнуло протилежну частину галявини, ніхто не виходив.
— Чи стріляти в них з рушниць? — запитав Вагура.
— Ні! — рвучко заперечив я. — Не стріляти! Ні в якому разі!.. Всім тихенько відступити на сто кроків від галявини! Здорові нехай заберуть поранених. Швидко!
Виявилося, що, крім мене, поранено ще п'ять чоловік, у тому числі один, поранений в голову, був у безнадійному стані, і коли його відносили в тил, він втратив свідомість.
— Що робити з собаками? — звернувся до мене Арнак. — Мабуть, заберемо їх.
— Так, заберемо.
Я вирішив до кінця дотримуватися свого правила і не залишати за собою ніяких слідів. Іспанці могли догадуватись багато про що, але чим менше знали про нас, тим було краще. До цього часу вони не знали напевно, хто їх противник і яка у нього зброя.
Відійшовши од галявини більш як на сто кроків, ми зупинилися. Виставлені на всі боки дозори повідомляли, що ворога не видно і не чути. Це занепокоїло нас, бо давало підстави припускати, що в цій тиші іспанці задумують щось нове. Я звелів усім зібратись і відійти з цього місця. Тимчасом поранений індієць помер. Поховали його поруч з Райсулі. Трупи іспанців і собак закинули в таку гущавину, що навіть у ясний день їх і чорт не знайшов би. Всіх поранених, у тому числі й самого себе, я сяк-так перев'язав. Одного з них, нездатного до бою, відправили в тил до жінок.
Ми вирушили в напрямі до моря, виславши на кілька десятків кроків уперед розвідників. Нас було шістнадцять чоловік. Зброї ми мали більше, ніж раніше.
Що найбільше тішило мене в цю хвилину, це бойовий запал людей. Поразка не зламала їх духу. Палали бажанням боротьби й помсти. Я пізнавав по цьому природжених воїнів, звиклих до війни.
Підійшовши до моря, ми перебралися на другий бік галявини і краєм її обережно посувалися до місця, де були іспанці, які так успішно обстріляли нас. Але ми вже не застали їх там. У гущавині не було нікого.
— Куди ж би вони могли піти? — нахмурився Арнак.
— Не маю поняття! — буркнув я. Потім покликав до себе негра Мігуеля.
— Ти добре знаєш, як нам пройти до вашого табору? — допитувався я у нього.